Глава 1
Смерть. Ви коли-небудь відчували, що ваш кінець близько? А я навіть не підозрювала, що все може закінчитися так просто…
10.06.2013
Того дня все виглядало як завжди: тьмяне світло, чашка чаю, що охолола ще годину тому, і ледь чутний вітер, який шелестів над полем.
Я жила сама в невеликому дерев'яному будинку, оточеному великим, густим і дрімучим лісом. З вікна відкривався краєвид на пшеничне поле, куди раз на декілька місяців приїжджав збирач урожаю.
Іноді я з ним розмовляла по душах.
На вигляд - милий дідусь, який щоразу привозив мені то фрукти, то сувеніри.
В щоразу дивувався, як же я живу тут сама?
Я жила далеко від людей. Так мені було простіше, ніж поруч із ними.
Усе відчувалося як завжди, крім одного - порожнечі.
У мені не було душі, не було почуттів - нічого, крім нескінченної порожнечі.
Я сиділа на терасі і дивилась, як дахом стікають краплі дощу, схожі на чорні сльози.
Напевно сам всесвіт намагається передбачити мій кінець.
Мої думки звучали приглушено, ніби через товстий шар вати. Згодом, стоячи перед дзеркалом, я дивилась на своем втомлене обличчя з темними колами під очима й спустошеним поглядом.
Я більше не впізнавала себе.
Тієї миті мені здалося, що я побачила когось за спиною.
Хоча чому я дивуюсь? Майже не їм, ні з ким не спілкуюся, щоночі бачу жахливі сни...
До галюцинацій і справді не далеко.
Через годину я лягла спати.
На годиннику було приблизно 2:48. Я звикла засиджуватися допізна: вставати мені було нікуди, та й причин прокидатися вранці стовпло дедалі менше.
Тієї ночі мені знову наснився сон. Черговий кошмар, як я спочатку подумала. Але ні. На відміну від інших, цей був спокійним.
Я йшла довгим коридором. Не знаю скільки часу минуло, перш ніж попереду почали вимальовуватися двері. Я повільно наближалася до них, аж поки нарешті не опинилася зовсім поруч.
Я простягнула руку у торкнулася холодної ручки.
Я нічого не відчувала. Ні страху, ні тривоги, ні найменшого бажання відступити.
Я повернула ручку й відчинила двері.
І більше не прокинулася.
Я померла.