Розділ 2

Останнього року ми зблизилися… Сиділи собі сам на сам на кухні та говорили й говорили. Йшли в садок… розмова не спинялася. Я поїхала до Києва на навчання й телефонувала як тільки випадала така можливість. І ВОНА завжди відповідала.

Ми могли говорити про що завгодно. А такої підтримки, як від НЕЇ, я не отримувала й досі. Здавалося, що ВОНА – це насправді я, але просто трішки старша. Та й це – лише на вигляд. Адже обговорювали все-все на світі, не криючи жодних деталей. І ВОНА не просто говорила, що ось підтримую тебе, хіба не бачиш, а показувала це кожним рухом, жестом, чи мімікою. Та навіть атмосфера поруч з НЕЮ була іншою.

ВОНА була тією, завдяки кому полюбила Євробачення. Найменшу його деталь від артистів до кольору інтер’єру. І я подивилася кожнісіньке шоу з того моменту, коли ВОНА вперше заговорила про ного. Жаль, що вже без НЕЇ. Навіть зараз дивлюся все нові й нові виступи виконавців до самісінької переможної пісні й кажу – так, вони перемогли! Уявляю її усміхнене обличчя з переможною посмішкою «Я вболівала за них!». А у моїх книгах про співаків часто можна знайти відсилки до НЕЇ.

ЇЇ втрата стала вкрай болісною для нас всіх. І не знаю як інші, але після останньої грудки землі я досі вірила, що це все неправда. ВОНА мала бути тут, поруч зі мною. Зателефонувати. Запитати. Підтримати. Переводити розмови із себе на нас. Адже ВОНА завжди так робила. Дбала в першу чергу про інших, а тоді вже й про себе.

Тому, коли побачила рекламку нової платформи самвидаву, де можна було почати публікувати власні творіння про що завгодно, я в першу чергу подумала про НЕЇ. Підтримала б? Ну звісно. Була б в захваті від моїх книг? Обов’язково. Тоді чому я досі зволікаю? Вперед.

Але страх раптово різонув всі мої плани. Ні, я нездара. Ну що там з мене взяти? Всі ж пишуть з пережитого досвіду, а що на платформі забула ще практично дитина? Людям же байдуже, що хтось за перші вісімнадцять років життя може прожити всі чиїсь повноцінні шістдесят.

Проте минув час. Ковід. Зима. Канікули. Відпустка. Робити нічого. З цікавого вже не залишилося анічогісінько. І тут знову рекламка платформи самвидаву потрапляє на очі.

– Чом би й ні, – стиха промовила та натисла на клавішу зареєструватися.

Який же псевдонім? Софія Вітерець. Моє улюблене ім’я та псевдонім, який колись підгледіла у дитячому таборі. Хм…мудра легкість. Підходить. Сама такою завжди була все життя. Такою й буду.

І пішло-поїхало. Я бачила сон? Бачила. Сюжет класний? Та звісно. Так швидко, як тоді, я не писала ще ніколи. Натхнення та якась впевненість з’явилися буквально нізвідки. Цілісінькими днями сиділа за ноутбуком, ведучи героїв непростим світом з втратами та вірними людьми поруч, які допомагали побороти все. Але з кожною сторінкою додавала легкості як на сторінки, так і у своє життя. Мене відпускало. Я змінювалася. Книги допомагали стати впевненішою, розвиватися, знаходити тих, з ким могла так само вільно почуватися, як і з НЕЮ. Але розуміла, що такого вже не повторити.

А потім… якось дописала розділ й вийшла прогулятися. Повернула голову й завмерла на півдорозі – ВОНА. Як завжди, гордо піднята голова, посмішка на вустах та щира віра в те, що мені все вдасться.

Вражено шепнула її ім’я, але вітер заметілі так і не дав комусь почути цього слова.

Думаю, окрім НЕЇ, адже на небі ВОНА й досі десь поруч зі мною. Стежить, підтримує, вірить та вважає, що я стану письменницею, якою пишатиметься. Та ні, вже пишається. Але хоче, щоб про мене заговорили всі.

Дякую ТОБІ за все.