Розповідь

Квітень 2024 року

- Ну от як ти її таку зустрів? - запитав мене друг Михайло за чаркою ні, не алкоголю, березового соку.

- Це, друже, ціла історія… - я відсьорбнув щедро того ж напою і перенісся на півтори роки назад…

Лютий 2023 року

Я, успішний та відомий в своїх колах бізнесмен, не доларовий, але мільйонер, їхав оглянути черговий клаптик (читай гектар) землі, що планував купити.

Заїхав в таку глушину, що ніби тут все - люди на живуть, але ні, за плантацією видніється село.

Раптом двигун мого Х-5 заричав нехарактерним звуком, потім щось стрельнуло і кінець, мій кінь заглох.

Я почесав голову, обдумуючи подальшу стратегію, потім про всяк випадок зазирнув в телефон, може навігатор що покаже… Так-так, наївний, світло вимкнули, тому який мобільний інтернет, зв’язку не виявилося.

А вже вечір.

А воно зима.

Постояв пів години, навіть миша не пробігла по тій дорозі, що вже на машину якусь чекати.

Витягнув документи, гроші, закутався сильніше і пішов шукати свою долю…

А вона тим часом якраз пироги пекла, так пахло, я лишень в село зайшов, всього скрутило від голоду. По запаху дійшов до її хатинки, чепурненької та доглянутої.

Перестрів мене якийсь чоловік та й питає:

- А ти хто такий будеш? Чого під вікнами молодиці вештаєшся? - дід сивочолий суворо виглядав із-за густих білих брів, які не одне дисятиріччя розміняли.

- В мене машина вийшла з ладу, я її на трасі залишив, прийшов шукати де можна ніч переночувати.

- Так я тобі і повірив, так вже і випадково до нашої найкрасивішої жінки в селі під вікна дійшов. Кажи швидко хто такий та звідки?

- Та чесно Вам кажу, дядьку, пустіть переночувати, - протягнув діду 2000 гривень.

- Ти свої папірці комусь іншому тикай межи очі, мені не треба. А переночувати пущу, раз ти свій. Ти ж не свинособака? Якщо дізнаюся, що розвідуєш у нас щось, то тут тебе ми і закопаємо з чоловіками!

Війна на дворі, все зрозуміло, тому й не гнівався на діда, навпаки, молодець, що такий бідовий чоловік стрівся.

- Ми з моєю Уляною разом живемо, донька вона моя по Богові, похресниця, як хата її згоріла від клятої бомби, так і забрав до себе, ще з літа. Вона ж сирота, не було куди їхати, то що я дитину не заберу? Ти заходь, не стидайся. Улянко, до нас гості з міста завітали! - крикнув дядько.

Я ж не документів не показав, навіть не сказав як звати, так відразу в будинок пустили… Старий і  молода жінка, це ж ніякого захисту!

- Мене звати Андрій, я з Києва сам, тут по справах, - доповів дідові.

- А я Степан Михайлович, а це - Уляна, - я перевів погляд на прекрасну, немов ангел, біляву жіночку років 35, яка вона гарна… В мене аж піднявся товариш мій… Як же не зручно…

- Я - Андрій, - почервонів, як маків цвіт, сподіваюся, ніхто не побачив моєї соромної поведінки. Вже 42 роки, а я ніби юнак реагую!

- Привіт, Андрію, - жінка посміхнулася, а я все… Пропав. Ямочки на щічках, мов яблучка, такі красиві та на грішні думки наводять… Що ж це за напасть?!

- Уляно, нагодуй чоловіка з порогу, - дід почапав кудись в глибину будинку.

- Добре, тату, Ви теж приходьте, будемо разом частувати! - ну що за неземна дріада з чарівним та ніжним голосом?

Трохи пишна, але не повна, розквітла та розкішна, певно, дуже делікатна та сором’язлива… А може ще й перелякалася мене?

- Ви не переживайте, я Вам не заподію зла, - придивися їй у вічі, сподіваючись побачити відклик полегшення.

- Та я тебе качалкою по хребту так вгрію, що це ще питання кому боятися тут потрібно, - абсолютне розірвання образу, що склався в моїй голові. - Тато дуже добрий, тому я не вижену на вулицю, собаку навіть не проженуть нині, а ти гарно українською говориш, значить наш, чи шпигун?!

Як зиркне, я аж розгубився на мить, а в руках та сама качалка…

- Ні-ні, я свій! - скоро запевнив войовничу панну.

- Ось там кімната, йди перепочинь, Андрію, нічого, що я так трохи грубо? День тяжкий, в нас прильоти були, то я весь день в шпиталі. Стомилася, як пес.

Настільки її зовнішність та характер не співпадали в моїй голові, що я просто мовчки вийшов… Куди мене послали.

- На завтра морози сильні передають, тому ти не плануй нічого, лишайся в нас. - дід одним присістом з’їв 5 вареників, смачних, з картоплею та шкварками, я таких ніколи не куштував. Смачнющі! Не якась фуа-гра, що замовляв раніше.

- Може й лишуся. А можна? - якось незручно так падати, як сніг на голову, та й справ в місті купа. Насправді я можу зробити один дзвінок і за мною приїдуть, вже й світло є… Але інтуїція кричала «Лишайся, дурнику!» і я її послухав, час є, чому б і не пожити місцевим колоритом.

Війна насправді дуже змучила морально та фізично, працювати на повну, нервувати, організовувати волонтерські рухи - все це вимагає зусиль, і я роблю максимально можливі кроки для наближення нас до перемоги. Тому чому б не видихнути на день-два?