3

    Потім, вже ближче до дати весілля, в мене була відчайдушна спроба достукатись до батька. Та він і слухати мене не хотів. Тільки повторював, що я ще поки не розумію свого щастя і що він робить для мене якнайкраще.

– Це все через маму?! Ти через неї так вчиняєш зі мною?! Боїшся, що я втечу з драконом як і вона?!

     Я просто не витримала і сказала йому те, що багато років носила в собі. А батька спочатку перекосило та після припущення про дракона він розсміявся немов не нормальний і навіть коли я покинула його кабінет, гучний сміх короля ще довго було чути у всьому замку. З розуму він вже з'їхав чи що?

     Хто б міг подумати, що день весілля може стати найгіршим днем в моєму житті. Я не змогла, не зуміла віднадити усіх женихів. Наштовхнулася на нерушиму стіну у вигляді впертого мага Меліна і його не пробивну спокійність. А ще батько. Не розумію я його. Він завжди був люблячим і чуйним до мене, виконував будь які мої забаганки і називав татовою квіточкою. Та після сімнадцятиріччя ніби хто його підмінив. От нащо мене так рано заміж віддавати?

    Я стояла перед вівтарем у красивій весільній сукні з дліннющим шлейфом, розшитим золотими нитками і подумки зверталася до свого золотого дракона:

" Не знаю чи почуєш ти мене на відстані, але це останнє, що я можу зробити. Я хочу, щоб ти прилетів раніше. Будь ласка! Прилети і спаси мене. Забери мене і понеси на своїх  золотих крилах подалі від цього місця. Я благаю тебе, прилети раніше. Інакше, я ніколи тебе не побачу. Я хочу літати разом з тобою, а не сидіти у замку мага. Я вільна і завжди буду вільною!"

     Я задихалася, це місце давило на мене. Ці всі люди. Хто вони такі? Чому вони тут? Мені ніби було мало місця, я хотіла простору, усім своїм нутром бажала свободи . А десь в грудях почало нестерпно пекти, ніби там вогонь горів. Я обвела поглядом усіх присутніх і нікого не впізнала з них. Усі вони були чужими для мене. Навіть батько, що стояв біля нашої королівської відьми і чомусь дивився на мене переляканими очима. Всі вони такі мені не зрозумілі. 

– Мені потрібне повітря, – кинула я магу, що стояв поруч зі мною і пустилася в біг. Швидше і швидше. Поскоріше  залишити ці стіни, що так давлять на мене. 

     А на площаді перед замком я впала на коліна. Біль, нестерпний і різкий прошив усе моє тіло. Вогонь у грудях розрізся і тепер я вся палала.  В голові шуміло і лише голос батька прорвався крізь той шум:

– Ти ж казала, що раніше вісімнадцяти вона не перетвориться!! – голосно кричав він на когось. Я не дивилась в його сторону, бо всими силами намагалася зберегти свідомість. 

– Так і мало бути, ваша величність. Певно емоції вплинули і прискорили переродження, – виправдовувався хтось. 

      “Я перетворююсь!!”  це була остання моя думка, остання думка принцеси Іллізії. А потім моя свідомість почала стрімко змінюватись, розширятись і ставати ніби вільною від оков. Я зламала кайдани, що сковували мене увесь цей час і тепер в моїй пам'яті почали відновлюватись зовсім інші знання, зовсім інші інстинкти  зароджувалися в мені. Не людські. Я вже не була людиною, я перетворилась на дракона. На золотого дракона з мого сну. Як тільки я це зрозуміла, мене заполонило теж саме  невимовне щастя, що і в дитинстві відразу після сну. І біль стихла, залишивши після себе терпкі відчуття в моєму новому тілі. 

    Зовсім інші відчуття і зовсім інше сприйняття навколишнього світу наповнило мою свідомість. Люди… такі маленькі створіння. Батько… він щось кричить і махає руками. Брехун… він брехав мені стільки років, а я чекала дракона та не того. Я не вірно розшифрувала свій сон. У вісімнадцять до мене мала повернутися моя друга сутність, моя іпостась золотого дракона. Частинка мене, якої мені так не вистачало увесь цей час. Я не хочу більше тут бути, я хочу покинути це місце. Злетіти у вись і ширяти в невагомих хмарах. Тільки я про це подумала, то відразу відчула свої крила. Широкі золоті крила. Один взмах і люди попадали, немов пусті пляшки, другий взмах і я відриваюся від землі та підіймаюся все вище і вище. Вгору, до чистого повітря і білих хмаринок. Я щаслива. Нарешті щаслива і більше ніколи не хочу бути іншою. Та інша має багато зайвих почуттів. А я більше ніколи не буду страждати. Я знайшла себе. Свого золотого дракона. 

                     ***

         Сижу на вершині гори та споглядаю на цей неідеальний світ і тут, незрозуміло звідки, з'являється маг, така ж  по суті крихка людська подоба, тільки із додатковими здібностями. Цей маг мені здається знайомим. Схиляю голову, щоб придивитися ( до чого ж вони всі коротенькі) і пригадую хто це. Мелін, мій жених. Смертник чи що? Може безстрашний якийсь?

– Ппрривіт Іллізія, –  ледве промовляє він тремтячими губами. 

      А ні, по голосу чутно, що все таки боїться. Я ж тим часом вирішую: з'їсти його чи спалити.

– Ти пам'ятаєш хто я?

“ З'їсти. Я щось така голодна”

– Я твій наречений…

“ Краще спалити. Раптом ще в зубах застрягне. Феее”

– Я знаю, що ти сердита на мене і зла на свого батька. Але я прошу тебе пригадати хто ти, Лізі. Ти не тільки прекрасний дракон. Ти щей чуттєва людина. Згадай, Лізі! Згадай хоч на мить, як воно, бути людиною! Як відчувати щось ще, крім холодної байдужості! – емоційно промовляв до мене маг. 

     А я все думала чого це я до сих пір його не спалила. Чомусь ніяк не могла зважитись на це. Мені що? Шкода його? Я не знаю жалю ні до кого.