Як я читав у молодості

Ностальгічні спогади про походи до бібліотеки.

Як вибрати потрібну книгу для читання? Питання цілком серйозне для любителя такого проведення часу. Адже не можна взяти будь-яку брошуру та читати її із задоволенням та з користю. Не вийде. Випадкова друкована продукція – обрана за принципом «що потрапило під руку» – не принесе ні користі, ні задоволення. Задоволення від читання приходить тільки при досить усвідомленому виборі, виборі зі смаком. Тут випадковостям немає місця.

То як же вибирати? Пам'ять нагадує мені деякі приклади з власного досвіду. Опишу кілька способів вибору книг для читання, які я реалізовував замолоду. А саме під час навчання у старших класах школи.

Ми з друзями-однокласниками часто ходили до бібліотеки сусіднього села. Своє селище ще тільки будувалося, тому бібліотеки в ньому не було. Купити цікаву книжку у селищному магазині на той час було проблематично. А читати ми любили, навіть бувало, що й хвалилися один перед одним, хто більше та цікавіше прочитав. Це була своєрідна ознака авторитетності серед друзів.

Телебачення тоді, у 1970-ті роки, лише розвивалося. Було лише два телеканали, на яких рідко можна було побачити щось захопливе. Інтернету не було зовсім. Уся молода допитливість була зорієнтована на книги. Вони були основним і традиційним джерелом знань з усіх тем – наукових, мистецьких, розважальних.

Серед моїх однокласників сформувалася невелика група любителів читання, лише кілька людей. Ми ходили за книгами до бібліотеки сусіднього села. Вона була на відстані близько двох кілометрів від мого будинку. Не надто й далеко, але щодня не збігаєш, особливо взимку по сільських кучугурах. Поодинці – нудно. Ми ходили туди компанією в три-чотири особи приблизно раз на тиждень. Ця процедура мала свої традиції, які допомагали нам успішно обирати та отримувати на руки книги у бібліотеці. Як ми їх обирали – розповім докладніше.

Перший спосіб вибору книги полягав саме у груповому поході. Поки йдеш до бібліотеки, є можливість обговорити з товаришами, хто та які книги несе здавати. Кожен може почути коментарі про прочитане. Ця книга – «Дурниця, даремно брав». Інша – теж «не дуже». А ось ця – «Ух, ти! Дуже раджу». Але обмінятися книгами між собою прямим чином не виходило, тому що вони були записані в бібліотеці на певне прізвище. Кожен мав її спочатку здати зі списанням в обліковій картці, і лише потім наступний читач міг її отримати собі на руки.

Якщо товариш по компанії хвалив свою книгу, то інший прагнув її отримати під час обміну вже у бібліотеці. Для цього треба було при приході одразу заявити, що «я цю беру обов'язково». Іноді виникали суперечки, коли на особливо популярні книги існувала якась черга. Ось у чому тут сенс – у рекомендаціях друзів. Смаки у ровесників у компанії були схожими.

Інший спосіб полягав у вмінні переконливо подивитися на жінку-бібліотекарку та попросити її дати «щось цікаве». Вона бачила, хто перед нею стоїть, і добре розуміла, яку книгу йому запропонувати. Не завжди вдавалося зачарувати бібліотекарку належним чином, тому треба було ще й уважно розглянути книги на її столі.

Ці книжки були своєрідним поточним фондом. У неї на столі завжди лежали книги, які тільки-но здали попередні читачі, але їх ще не встигли розставити по своїх полицях. Ці книги також мали свій статус підвищеного попиту. На них варто було звернути увагу. Особливо, якщо ці книги мали потерті корінці та обкладинки.

Ось я і підійшов до найбільш надійного способу вибрати популярну книгу. Явною ознакою попиту на книгу серед читачів була її потертість. Цю властивість видно неозброєним оком. Трохи надірваний корінець – це те, що потрібно! Затерта обкладинка – чудово! Треба брати, потім удома розберешся, про що там сюжет. Злегка засмальцьовані сторінки – не зовсім гігієнічно, але як же це добре! Книга в новій палітурці – або реально нова, щойно з магазину, або – «кому вона потрібна?» Досвідчений читач на таку й не дивитиметься.

І лише після таких маневрів перед столом господині бібліотеки можна було переходити до самостійного пошуку на полицях та стелажах. У нашій бібліотеці таке дозволялося, і це було чудово. Ходити серед стелажів та шукати книги на полицях – справжнє задоволення, яке згадую й досі. Книжок багато! Ціле книжне царство! Я цілком впевнено міг знайти автора за прізвищем – Фенімор Купер (індіанці сіу та могікани), Конан Дойл (Шерлок Холмс та Ватсон), Дюма (мушкетери). Пригоди, детективи, подорожі… це було цікаво без жодного сумніву.

Якщо ж усе попереднє не спрацьовувало, потрібно було вибирати навмання. Для цього брав з будь-якої полиці знову ж таки найбільш потерту книгу та розкривав її на будь-якій сторінці в будь-якому місці. І починав читати щось… Тут важливо відчути цікавість сюжету. Хороший сюжет «затягує» з будь-якого абзацу. Хочеться читати далі.

Впевнений, що далеко не всі книги мають таку властивість. Захоплення – штука специфічна, для кожного на свій смак. А вже фразеологія та мова – точно на індивідуальний смак. А він мінливий. «Закручена» фраза та «розумні» слова для мене, школяра – не моє, книжка убік. А ось для мене дорослого – саме те, беру. Динаміка розвитку сюжету для школяра – важливо, подобається. Для дорослого – не важливо.

Довгі філософські визначення – нудно в молодості та найголовніший сенс оповідання для дорослого. Опис природи та обставин – у молодості зазвичай пропускав. Тепер шукаю в них поетичність та красу. Гра епізодів і фразеологічних зворотів – у молодості її не помічав. Зараз вважаю це найвищою майстерністю автора.

В молодості було важливо, щоби «ковбої скакали швидко». Тепер більше цікавлять питання – куди вони взагалі скачуть. І «згори тортика вишенька» – абсурд як літературний жанр. У молодості – це заум і незрозуміле. А зараз – авторський пілотаж вище вищого. Такий мій особистий віковий розвиток смаку.