Розділ двадцять сьомий. Деякі рішення приймаються швидко

Думала піти до озера, подумати, поміркувати, може навіть знайти відповідь, але згадала, чим це зазвичай закінчується і сказала: «Та ну його нафіг!». Тому я просто повернулася до кімнати і сіла на диван, дивлячись у вікно на затягнуте темно-синіми, майже чорними, хмарами… Здається, незабаром знову піде дощ. Значить, ще кілька днів буде прохолодно та свіжо.

– До речі, про свіжість: коли я востаннє приймала душ? – несподівано згадала дещо цікаве.

Жахнулася через те, що востаннє це було тоді, коли я впала в озеро і вкотре мало не потонула. Решту часу мене так різко вирубувало, іноді навіть не в тих місцях, які призначені для цього. Та й мені було не до цього… Як же соромно! Потрібно виправлятиcя.

Незвичайно стояти оголеною перед дзеркало і тим більше продовжувати розглядати живіт. Дивна я стала.

Якщо так подумати, невдовзі мої стегна стануть ширшими, груди – більшими, та й живіт виросте… А потім ще розтяжки, крихкі кістки та інші проблеми зі здоров'ям, зате на світ з'явиться ще одне маленьке щастя – нова людина.

Помітивши, що починаю замерзати, я поринула у набрану ванну теплої води. Нехай влітку це не найкращий спосіб очистити тіло, але це те, чого мені зараз хочеться.

Закінчивши з водними процедурами, одягла нічну сорочку та халатик, перш ніж вийти. Синенький такий, красивий і приємний на дотик. І не дарма, бо там на мене чекала непрохана гостя.

– Як ти? – Запитала похмура прабабуся. Навіть незвичайно її бачити якийсь, начебто вона в жалобі.

– Жива, здорова, зараз навіть у настрої, – задерикувато зробила “звіт”

– Це добре. А… Як справи з прокляттям?

Невже в цьому вся справа? Ну не перший же день проклятою ходжу. Раніше якось жила, а після того, як воно почало слабшати, варто було б і самій розслабитися. Тепер все буде просто чудово!

– Не знаю, а що? Щось трапилося?

– Можеш перевірити?

– Можу, звичайно.

Мене здивувало питання, але я все ж таки виконала прохання: подивилася на руки – нічого, подивилася в дзеркало – ніякої зелені.

– Здається ... Його більше немає, – навіть самій невірилося, що говорю це.

Я більше року перебувала під його впливом, а тут хоба – його нема!

– Ти впевнена? Це точно?

– Та що на тебе найшло? – почала дратуватися її питаннями.

– Подивися ще раз, будь ласка, – з благанням схопила мою руку.

– Від цього нічого не зміниться. Прокляття розвіялося.

Це виходить, що тепер мені й малюкові нічого не загрожує... Це ж неймовірно! Я раділа, а прабабуся осіла в моїх ногах, по молодому обличчю потекли сльози полегшення.

– Спасибі тобі Господи! – промовляла бабуся, обіймаючи мої коліна, але не підводячи погляду.

– Та що з тобою? – спробувала сісти, але в мене цього не вийшло. – Щось трапилося?

– Ні, тепер все добре, ти можеш перервати вагітність, – і інтонація у неї така щаслива була.

– Що?! Ти з глузду з'їхала? Який “перервати”?

Відверто не розуміючи, про що вона, я намагалася усунути її, але безуспішно.

– Мілано, ти просто не розумієш!

– Що? Я не розумію? Те, що моя прабабуся каже мені позбутися власної дитини? – розлютилася і почала істерити.

– Будь ласка, Мілано, прошу! Я нічого в тебе раніше не просила, виконай тільки це прохання!

– Ні!

– Але як ти не розумієш? У такому разі ти помреш під час пологів! Ця дитина висмоктує твою магію, а разом із нею й життєву силу. Саме чудовисько у твоїй утробі позбув тебе печатки Святої та спадкоємиці.

– Що? – вигукнула і я, і К'яра, що опинилася біля дверей.

Коли вона встигла увійти? Чому я не почула?

– Це маячня! Цього не може бути! Тим більше, ембріон не може бути чудовиськом.

– Я ж розповідала, що говорила із провісником. Він жодного разу не помилявся!

– Значить, він вперше помилився! Я зможу це витримати! Я сильна! – навіть не знаю, як вибралася із пастки рук бабусі Дуні. – Вони помиляються! – сказала К'ярі і вибігла з кімнати.

Не знаю, куди несли мене ноги, але я залишатися там не хотіла. Також не було бажання слухати їх докази на користь аборту. Навіть не знала, що він є у цьому світі. Єдиний кумедний факт у цій ситуації.

Чудово! Ще й дощ линув... Просто зашибісь! Ну і гаразд, не цукрова, не розтану. Прогуляюся під крижаним дощем влітку... Ні, а якщо захворію? Краще сховатися від усіх десь у замку.

Навряд чи хтось шукатиме на нижніх поверхах, та й може і з Закіра непоганий співрозмовник вийде? З чим біс не жартує?

– Здоровенькі були! – заволала, відчинивши двері до тюремні. – Як життя ув'язнене?

– Прийшла знущатися?

– Чому ж? У тиші та спокої посидіти, де мене ніхто чіпати не буде.

– Все настільки погано?

– Гірше нікуди.

– Навіть так… Ну що ж, сідай, розташовуйся.

– Знаєш, що дивно?

– М?

– Ти не робиш спроб втечі.

– А куди мені тікати? В мене не залишилося нікого на моєму боці.

– А як же Аріана?

– Повір, якщо у неї з'явиться така можливість – вона з радістю своїми руками вб'є мене.

– Ну не знаю... При зустрічі вона здалася мені тихонею, хай і дуже егоїстичною.

– Занадто велику рану я їй залишив.

– А кому ви не вчинили зла?

– Важке питання…

Хах, ні, людина жахлива, але співрозмовник не поганий, як не дивно. Та й відволік мене від тієї теми, від якої я хотіла сховатися.

Не скажу, що не боюся померти, але найбільше мені страшно залишити малюка самого. Хто подбає про дитину, що залишився сиротою? Не хочу йому такої долі, аж серце обливається кров'ю.

З іншого боку, як у мене може навіть думка про таке виникнути – позбутися плоду моєї любові? Як я можу забути весь той час, який провела за милуванням животу, розмовами з тим, хто мене не чує, із почуттями до нього? Навіть складно уявити наскільки важко жінкам, у яких трапляється викидень… А хтось взагалі роками намагається завести дитину і в них нічого не виходить… Та що там роками? Все життя!