Худо-бідно, але від питання «Хто батько?» я викрутилася. Вже легше, хай і не надовго.
– Ти ж мій маленький! – звернулася до живота, поклавши на нього руку. – Тепер ми не самотні, так? Нехай ти ще й зовсім крихітка, ростом міліметра чотири, але вже існуєш! Справжнє диво.
Усміхаючись, я продовжила гладити живіт і дивитись у дзеркало. Побач хто, точно божевільною назве, але це й не важливо.
Реакція тітоньки була не такою, як я боялася. Та й дівчатка з Конаном та Артуром мене підтримали. Ми з малюком не самотні.
– Гм ... А ти хлопчик чи дівчинка?
Звичайно ж, відповіді не було. Та й дізнатися ж можна тільки після одинадцятого тижня, але тут немає УЗД, так? Ну то й добре: не важлива стать, головне щоб дитина була здоровою.
Так, все, настав час закінчувати ось ці сюсі-мусі. Ще встигну намилуватися. Я, взагалі-то в туалет прийшла, а в результаті після того, як руки помила, собою залюбувалася.
– Це виходить, що я егоїстка?
Так сумно одразу стало, що хоч плач... А що мені заважає заплакати? Якщо хочеться, то треба виконувати!
– А потім ще й гладкою стану! Не похвалюся більше тим, що їм і не товстішаю.
Ось такою: ридаючою, примхливою і біля дзеркалом – мене й застав зненацькаі голос Вести.
– Мілано, ти ще тут?
– Тут! – заволала у відповідь.
– Мамо, а чому ти плачеш? – запитав Конан.
О! То їх тут двоє. Тепер соромно мені буде перед обома. Може тоді краще збрехати?
– Ногу вдарила.
– Як? – запитала Біл.
Ну от уже троє! Але раз щось почала, треба йти до кінця: озирнулася навколо, кривдників не знайшла. Плакати перестала, бо через сльози гірше думається.
О! В мене виникла ідея.
– Вмивалася, вмивалая і гоп! Стінка під ногу трапила.
– Яким чином?
– Юдіт! То навіть ти тут? – знервовано хіхікнула і спробувала змінити тему. – А Лілі та Віді?
– Ти ногу не зламала? – схвильовано постукала у двері Овідія.
Наче я за голосом про твою присутність не зрозуміла, ага. Навіщо стукати? Глухих тут немає.
– Ні, все в порядку, все гаразд!
– Тоді відкриєш нам? – підтвердила свою присутність Лілі.
Просто неймовірно! Неперевершено! Бракує тільки тітоньки та Артура.
– Мілано, дитинко, живіт не болить?
Гаразд, не вистачає тільки А-...
– Дитя, ти жива?!
– Та дайте вже спокійно до туалету сходити! – врешті-решт не витримала, а потім тихіше додала: – І я кавун хочу.
– К-кавун? – перепитала тітонька.
– А хіба для них ще не зарано? Лише початок другого місяця, – додала Лілі.
– Ну-у-у, думаю, один я зможу роздобути, – просто бачу через двері, як дракон руки на грудях склав.
– Відчепіться від мене! Я вам не курча! – накричала на тих, що стояли за дверима, одночасно знову відновивши плач.
– Що це з нею? – звернулося до компанії драконятко, яке є наймолодшим з усіх присутніх.
– Гормони, – відповіла Овідія.
– Гормони?
– Ну, дивись, – взялася за пояснення К’яра, – раніше Мілана була звичайною, а тепер вона справжня емоційна бомба. Передбачити її реакцію неможливо.
– Самі ви такі! – буркнула, щоб вони почули.
– Дитя, виходь вже звідти, – почав закінчуватися терпець у Артура.
– Я не дитя! Я доросла!
– Добре, доросла ти наша, ми прийняли те, що ти не хочеш говорити хто є батьком, але давай обійдемося без таких ось дитячих витівок. Ти мене зрозуміла? Відчиняй вже ці двері!
– А ти не надто на неї тиснеш?
– К'яро, я знаю, що роблю!
– Гаразд, мовчу, мовчу.
– Відчиняй, а то я ці кляті двері виламаю з рамою!
– Тільки спробуй!
– Я рахую до трьох!
– Якщо я сказала “ні”, це означає “ні”!
– Раз!
– Йдіть, гидкі!
– Два!
– Ні! Не хочу!
– Три! Я ламаю!
Дракон сказав – дракон зробив! Чи тут річ у тому, що він чоловік? Не це зараз важливо, адже цей нахабник ногою вибив двері з рами, зайшов до кімнати і підняв мене з підлоги на руки.
– Про себе не думаєш, то хоч про дитину подумай, дурепа!
– Ось-ось! – підтакнула тітонька, яка виявилася зрадницею. – Це небезпечно! Перший триместр – той час, коли треба берегти себе. Ти ж не хочеш, щоби був викидень?
– Не хочу!
– Ну тоді чому замикаєшся і сидиш на холодному?
– Тому що я скоро погладшаю і буду негарною!
– І звідки ти це взяла?
– Всі так кажуть!
– Дурниці!
– Мама після народження кожної наступної сестрички ставала тільки гарнішою, — ніби ненароком сказала Ліліана.
– Правда?
– Звичайно! – погодилася з нею тітонька.
– А ви мене не обманюєте?
– Чого б нам тобі брехати?
– Щоб заспокоїти мене, звичайно!
– Тьху, дурниці які! Ми такого робити не стали б.
– Мілано, а хочеш квіточку? О! Або я можу тобі вінок зробити, – привернула мою увагу Белінда.
– Не хочу квіточку, хочу кавун.
– Ем ... Ну я, як мінімум, можу спробувати.
– Не треба, я завтра ж його роздобуду. Для мене це дрібниці.
– Лер Артур, я не хочу завтра, хочу сьогодні.
– Мама прямо отак сильно хоче?
– Вмираю як хочу!
– Мама вмирає? – перелякався хлопчик.
– Ні, цей вислів такий, – поспішила його заспокоїти Веста. – Вираз же?
Ось так не спокійно і не тихо ми опинились у моїй кімнаті, де мене поклали на ліжко, по голівці погладили і наказали лежати струнко.
Тітонька, Артур і Бел вийшли за двері, а решта так і залишилася, оточивши ліжко по периметру.
Подивилася на одного, другого, третього, четвертого, п'ятого…
– Чому ви від мене не відводите поглядів? Зі мною все добре. Я навіть заспокоїлася.
До речі, зараз мені стало безумно соромно за свою недавню поведінку: це як так вийшло? Діти так не поводяться як поводилася я. Ні, у мене і раніше бували емоційні гойдалки під час менструації або овуляції, навіть масштабні скандали іноді хотіла розпочати, але зазвичай у мене виходило це стримувати!
#524 в Фентезі
#143 в Різне
#99 в Гумор
вагітна героїня, потраплянка в інший світ, героїня з почуттям гумору
Відредаговано: 19.10.2022