Розділ вісімнадцятий. Посиденьки за круглим столом

Круглий стіл – це завжди крутецько, а сидіти за ним у великій компанії ще краще! Шкода лише, що причина не дуже радісна: пошук способів запобігти війні і не допустити марного пролиття крові.

Компанія у нас, до речі, теж вельми специфічна: похмурий дракон, що похлинає гарячий чай у таку спеку, драконятко, що дригає ногами та сидить між батьком і вагітною мною, якій захотілося окропу з трояндами (ось не знаю, просто хочу – не можу!), п'ятеро принцес, що перешіптуються, і єдина нормальна людина – тітонька К’яра, що чекає охолодження напою і мовчки розмірковує.

– А може ми просто вб'ємо Їх Преосвященства, оприлюднив все як нещасні випадки? – висунула пропозиції жінка.

Гаразд, з єдиною нормальною я поспішала. Таких серед нас, схоже, немає... А хоча, що означає це «нормально»? Те, що відсутні родзинки та нічим не відрізняється від інших? Тоді в природі нічого “нормального” немає, адже двох повністю ідентичних речей, подій, характерів, миттєвостей… Такого просто не існує. Нічого у цьому житті не повторюється. Завжди буде відмінність.

Згадав один діалог з книги Льюїса Керролла «Аліса в країні чудес»:

«– А де я можу знайти когось нормального?

– Ніде, – відповів Кіт, – нормальних не буває. Адже всі такі різні та несхожі. І це, на мою думку, нормально.»

– Чудово! Мілані сподобалася моя ідея, – ляснула в долоні К’яра, – он як усміхнулася.

– Що? – аж сама здивувалася. – Коли? Вбивство – це не вихід!

– А чому мама посміхалася? – запитав Кон.

– Просто усвідомила дещо хороше.

– І що ж? – посміхнувся Артур.

– Я щаслива через те, що зараз з усіма вами, навіть незважаючи на причину зустрічі.

Після того як я відкинулася на спинку, мені вдалося побачити масове перетворення від різних виразів до єдиного для всіх, здивованого. Причому очі у всіх розміром із блюдце, щелепи ледве не на підлозі.

– Що вас так приголомшило? Невже ви думали, що ви всі мені байдужі? Навіть Артур певною мірою мені друг, а про те, наскільки мені дорогі інші взагалі словами не висловити.

– Мілано, що з тобою? – схвильовано запитала тітонька.

– Це вона через вагітність стала надто сентиментальною, – висунула здогад Овідія.

– Гм… Таке також можливо, – погодилася Ліліана.

– Ну, Сайрін до того, як знести яйце, теж деякий час була емоційно нестабільною, – кивнув чоловік.

– Вагітна?! – єдина, хто, як з'ясувалося, не знала, була тільки тітонька.

– Звідки ви знаєте?! – підстрибнула з місця, як і К’яра.

– Міла-а-ана… – загрозливо зашипіла родичка, тож я поспішила перекласти тему.

– Я сама в цьому не впевнена, то звідки ви дізналися? Як про це дізнався Закір?

– Закір?! – тітонька впала на стілець, а дівчатка повставали.

Ой! Це ж був секрет.

– А я не казала? – спробувала зробитися на дурепу та ось тільки К’яра знову підстрибнула, стілець відкинула і заволала:

– Мілано!

– Ну що "Мілано" та "Мілано"? – обурилася, уперши руки в боки. – Тут претензії не до мене. Я взагалі лише кілька годин тому про вагітність дізналася, а Закіра випадково зустріла!

– У в'язниці на передостанньому поверсі?!

– Тітонько, заспокойтеся, не псіхуйте. Краще скажіть, а що на останньому?

– Винний льох, – за неї відповів Артур, попиваючи спокійно чай із чашки. – Що? Ми з К'ярою давно знайомі.

– Знайомі?

– Якось один мій підлеглий до неї сватався. За людськими законами хотів, все як у них належить.

– Вийшло? – Так, питання дурне, з урахуванням того, що вона зараз незаміжня, але ...

– Не йди від теми, моя люба!

– На жаль, тоді вона була у стосунках.

– З ким?

– Лер Артур! – крикнула почервоніла тітонька.

Це вона від злості чи від збентеження? Скоро дізнаємось!

– Здається зараз цей чоловік є священнослужителем.

– Священнослужитель, та ще й живий! Отатої!

– Це не те, що ти подумала, люба!

– Як же його звали? – задумливо підпер підборіддя дракон. – Ка.. Ка…

– Кастел? – сказала перше ім'я, що спало на думку і починалося зі складу “ка”.

– О! Так, він самий.

– Що?! – здивувалися разом зі мною дівчинки.

Вони що теж його знають?

– А ви його звідки знаєте? – запитала у кримінального квінтету.

– Та як же ми можемо його не знати? – обурилася Белінда.

– Ми як порядні принцеси періодично відвідуємо головні храми Іридію. У другому місяці зими будь-яка офіційно представлена ​​дитина королівської крові зобов'язана пройти тижневий курс служіння богам, – пояснила Лілі.

– Священик Кастел – єдина віддушина в тій безодні бубоніючих чоловіків, – посміхнулася Юдіт. – Хоча спочатку він здався найбільшим занудою з усіх мешканців храму Лілаї.

– Ого! Але все ж таки, як? Він і К’яра? – ми синхронно перевели свою увагу на палаючу від сорому жінку.

– Ви ще не бачили, які між ними пристрасті вирували років так сорок тому, – в голос розсміявся дракон.

Ми з дівчатками простягли своє довге здивоване “У-у-у!”, а К’яра як дитина, що напакостила, спробувала сховатися під стіл.

– Ні собі чого, що коїться, – в повітрі по-бабськи підперла щоку. – Та мені, щоб так дивувати, ще вчитися та вчитися.

– Мілано! – вигукнули під столом.

– Так, тітонько? – Надала губам форму посмішки Чеширського кота.

Так і бачу, як вона під столом у німому обуренні відкриває та закриває рота. Кумедно.

– То в мене буде братик чи сестричка? – вклинився в нашу розмову Кон.

І що йому відповісти?

– Не в тебе, а в нас! – заперечила йому Веста.

– Це чому ж? Вона ж моя мати, а не ваша!

– Тому що Мілана тебе не народжувала! Та й тата твого вона не любить.

Здається, їхнім діалогом зацікавилася не тільки я і Артур, а й тітонька. Вона заради цього навіть з-під столу визирнула.

– Вона моя мама!

– А ось і ні!