Розділ шістнадцятий. Відпочинок від дітей у компанії психа

Тиждень пройшов досить спокійно: трапези в хорошій компанії, веселе проведення часу з дітьми, регулярний сон (зокрема й обідній), хороше харчування, ніяких стресів і непроханих гостей. Останнє дивувало й тішило найбільше.

– Боже, ніби настали канікули, – видала дітям, сидячи на ліжку в позі лотоса.

– Канікул? – перепитала Бел. – Що це?

– Як що? Час відпочинку від навчання.

– Як відпустка? – поцікавилася Овідія.

– Ну… Певною мірою так, але канікули можуть тривати від тижня до трьох місяців.

– А в нас, тата і дядька не буває канікул, – зітхнула Веста.

– Чому?

– Бо тато – король, дядько – прем'єр-міністр, а ми принцеси, – пояснила Бел.

– А я б і не хотіла, щоб у мене були канікули! – Вигукнула Ліліана. – Я – майбутня королева Аргентуму, тому не можу витрачати дорогоцінний час на якісь дрібниці.

– Лілі, – з усією серйозністю звернулася до дівчинки, – робота – це добре, але відпочивати теж треба. Вигорання при інтенсивній роботі настає швидко і вже не проходить.

Шатенка задумалася, а я продовжила:

– Від ігор теж треба відпочивати, тож йдіть до мене. Обідній сон – штука класна.

– Ні-і-і, – зневажливо протягнув Кон. – спати не круто. Тим паче у мені повно енергії, – показово підняв він руку, зігнув у лікті й поцілував свій біцепс.

– Я теж не хочу спати! – Погодилася з ним Веста.

– І я! І я! – підтакнули Белінда з Юдіт.

Забула я головне правило щодо заспокоєння дітей – не говорити їм, що їм час спати. Ех! Вік живи – вік учись, однаково дурепою лишишся.

– Гаразд, а тоді не хочете послухати казку?

– Ка-а-азку? – зацікавлено завили всі.

– Ага.

– А яку? – Запитав Кон.

– Цікаву. Про лицаря.

– Фе, про лицаря не цікаво, – заперечила Веста.

– А я хочу, – сказала Бел.

– У лицаря було кілька секретиків, – спробувала зацікавити молодшу із сестер, яка єдина залишилася сидіти на місці.

– Гаразд, – піддалася вона й теж сіла на ліжко.

– Ох, щось поперек болить, – удавано протягнула і сперлася на спинку ліжка.

Коли я прилягла, з одного боку примостився Кон. Веста зрозуміла, що друге козирне місце теж зараз займуть, тож до другого боку пригорнулася вже вона. Оскільки мало хто з дітей хоче відрізнятися від однолітків, Лілі, Овідія, Юдіт та Бел теж лягли поруч.

– Так ... З чого б почати?

– Як із чого? – Запитала Віді. – Звісно з початку!

– Ну раз із початку… Щодня йшов мерзенний дощ, що робив нестерпним і без того незакінчений похід через весь континент. Вже кілька місяців полювання велося на території дрімучого лісу, де на кожному кроці чатувала небезпека у вигляді тіньових демонів – поплічників породження Пекла.

– Темніє. Командире, треба спішно розбити табір. Чотири доби без відпочинку – надто важко навіть для наших людей.

Лансел Елен не зупинив свого коня, але всі побачили, що їхній таємничий полководець задумався, а це вже прогрес. Не в тому, що він почув заступника, а в тому, що обмірковує її, адже ніхто жодного разу не бачив, як він повноцінно відпочивав.

Колишній герцогський спадкоємець взагалі не повинен був тут з'явитися, а представник роду Лансел, який є близьким родичем самого короля, й поготів. Невідомо з якої причини, але на десятий, останній день набору лицарів у Орден Дракона, метою якого мало стати полювання на вогнедишне чудовисько, з'явився він – юнак, обличчя якого сьогодні не бачив жоден із лицарів.

Генерал таки кивнув на знак згоди, чим викликав у всіх десяти звичайних юнаків безмовну подяку.

До речі, голосу командира теж ніхто не чув. Навіть його найкращий друг та заступник Аарон. Тобто той, кого вважали найближчим до Лансела. Хоча насправді вони були для Елена на одному рівні – товариші, яким можна довірити своє життя, але не таємницю свого минулого. Її не повинен знати ніхто. Поки що... Але про це пізніше.

– Але, здається, то буде колись іншим разом, – сказала повітрю, бо діти вже заснули.

Шкода, що цей метод працює не завжди. Як же було круто… Ех! Мрії-мрії!

Дуже акуратно я вибралась із лап своєї охорони, стала навпроти ліжка і залюбувалася цими милими ангелами. Боже, діти справді квіти життя!.. Коли сплять. Але з ними нудно не буває.

Так, гаразд, треба залишити приміщення, щоб не розбудити Сонне Царство, та й м'язи затекли, треба розім'ятися, в ідеалі – знайти вихід на вулицю та подихати свіжим повітрям. Дай Боже не залізти туди, куди не треба, бо я можу!

Гуляла я замком, гуляла, знайшла сходи. Якщо у вікні раніше мною було помічено не близьке перебування землі – значить мій шлях правильний. Це добре. Тепер униз. Однаково нижче рівня землі не піду. Тут немає підземелля або льоху. Ні ж?

Так, щось цим сходам кінця-краю не видно. Я так не граю! Ще десять – і я повертаюся!.. О! Двері на волю!

Та-от за дверима виявилися не дерева, кущі, квіти, трава, сонечко і так далі за списком. Еге! Оце ти, Мілано, розмріялася. А губозакочувальну машинку не хочеш? Ну, або підземелля з ґратами.

– В'язниця?

– Темниця, – з іронією відповів знайомий голос. – Ласкаво прошу до моєї обителі, лже-Мікаелло.

За каноном варіантів реакцій у мене тільки два: мовчання або ж «Ви!..», але на те реальність і є реальністю – варіацій відповідей може бути безліч.

– І Вам не хворіти.

– Аж надто ти спокійна для тієї, кого я майже прирізав.

Спокійна? Та де там! У мене коліна тремтять, думки плутаються, навіть зуби скоро стукати від страху почнуть.

– Ой, та з ким не буває. Не Ви перший, не Ви останній, – махнула рукою, а сама почала уважніше придивлятися до ґрат. Раптом вони не закриті?

– Невже?

– Ага!

Кивнути для закріплення результату не встигла, як цей псих кинувся до ґрат і смикнув їх на себе. Звичайно, я верескнула і відскочила.

– Не бійся, дочко. Клітка замкнена, – посміхнувся вбивця рідної доньки. – А відкрити її так просто не вийде.