Розділ дванадцятий. Спорідненість вирішує не кров

Розплющивши очі від сліпучих сонячних зайчиків, одразу ж побачила одну маленьку милу істоту.

– Доброго ранку! – Усміхнулася Кону.

– Мамуню, я тебе люблю, – у відповідь накинувся з обіймами та поцілунками.

І як дітей можна не любити? Ось ніяк не можу зрозуміти. Так, ці крихітки часом шкідливі, примхливі, неслухняні, але такі маленькі, беззахисні та рідні.

Ну що ж… Кожен має право на власну думку. Можливо, у когось є на то причини.

– Як спалося?

– З мамою так добре, – продовжувало міститися драконятко.

Ну, і як йому правду розповісти? Не хочу його дурити. Та й брехати я не вмію, тільки мовчати.

– Доброго ранку! – ні з того, ні з сього відчинилися двері і в кімнату вбігло чимале стадо з дітей і дракончиків.

Чекати на реакцію господині приміщення малюки не стали: відразу оточили і почали уважно розглядати.

– Якщо Ви мати Кона, то й наша мати? – несподівано запитала дівчинка у блакитній сукні.

– Звісно! – відповів хлопчик, що стояв поруч із засудливим поглядом. – У драконів усі діти спільні!

А я дивлюся така, дивлюся, і офігіваю. Ні, мені часто в сім'ї казали: «Чужих дітей не буває!» – перед тим як зіпхнути якогось далекого родича чи дитину друзів батьків, але це перебір!

Два, чотири, шість, вісім, десять… Шістнадцять? А, ні. Сімнадцять.

Боже! Я стільки не потягну! Мамо, народи мене назад!

– Ні! Міма тільки моя мама. У вас є свої мами! – заперечив мій малюк.

– А… Тато у Вас усіх… теж один?

А то я пам'ятаю, що Арт говорив про єдиного сина.

– Ні, у нас тільки мами спільні, – відповів хлопчик у синій футболці. – А то тат було б надто багато.

Так, я щось не доганяю... Якісь дивні особливості культури.

– І однаково! Моя мама тільки моя. Тата можете забирати, але маму не чіпайте.

– Та хто з нас захоче називати правителя татом? – засміявся хлопчик у зеленій футболці.

Діти продовжували лаятися, а я відчула на собі якісь зацікавлені погляди, але не малюків. Їм зараз було не до цього, у них є серйозніша справа.

Подивилася на двері... А це хто? Що за красуні в костюмах Жасмин до мене завітали? Чи просто хтось із гарему втік, щоб на дивину в моєму обличчі глянути?

– Вона нас помітила! Вона нас помітила! – зашепотіли східні принцеси з арабської казки.

– Тоді чого ми чекаємо? – Запитала найсміливіша з них і увійшла перша. – Ласкаво просимо до Долини Драконів, дитино. Я – Мадіна, перша наложниця лера Артура Дайка.

– Я Асхана, п'ята наложниця, – зі зніяковілістю зайшла наступна дівчина.

– Я Далія, четверта.

– Нурія, друга. 

– Ірада, шоста.

– Кадрія, третя.

А я, отже, буду сьомою. Ясно. Хай іде він... у пустелю! Шейх недороблений. Не за ісламом це, Артуре, не за ісламом. Коран дозволяє максимум чотири дружини! Висновок – він не мусульманин.

– Мілана, – представилася, протягуючи руку.

Кінцівку красуні проігнорували, почали переглядатися, шепотіти. Невже зміїний колектив? Адже я молилася на те, щоб туди ніколи не потрапити.

– А можливо?..

– Спробувати можна, але…

– Як що можна просто зв'язати.

– Та й нас більше.

Від цих недоказаних перешіптувань мурашки по шкірі пробігли, а почуття самозбереження збунтувалося. Усі ревнивці ж абсолютно ненормальні!

– І я на вашого чоловіка не претендую, – оголосила, щоб уникнути можливого летального результату.

– Що!? – в один голос закричали всі: і наложниці, і діти, і навіть Кон. Причому в такому тоні, що я сама шокована своїми словами впала.

– А може вона думає, що ми мегери, які дитину збираються кривдити? – Потрапила в точку Асхана.

– Ми що? Схожі на хуліганок? – Запитала Кадрія у ... співналожниць? Подруги? Сестри? Як сказати правильніше?

Щоб не спровокувати, активно негативно махаю головою, а в думці шукаю схожості. До речі, їх чимало знайшлося…

– Напевно, у неї стрес, перенапруга, ПМС, – шукає мені виправдання Далія.

Не знаю причім тут ПМС, але все одно киваю, підтверджуючи всі припущення однієї з красунь.

– Ти ж наша бідолаха, – жалібно протягнула Мадіна і стадо напівоголених красунь кинулась на мене, погрожуючи розтоптати довгими ногами розміру так сорокового.

Ех! От вона, мрія майже будь-якого чоловіка – опинитися в обіймах шести чарівних дівчат у східних костюмах, які ось-ось розчавлять одну маленьку Мілану.

– Зовсім замучив тебе цей нелюд, – потягла за щоку Асхана.

– Вимотала тебе дорога, – підняла мою руку Нурія.

– Важко ж бути людською жінкою, – лащилася Ірада.

Було ще багато «Ой, бідолаха!» та сюсі-мусі-пусі, від такої кількості обійм тільки падай. Ну, коротше, щойно ранок, а я вже втомилася від цієї кількості уваги.

– Мама тільки моя! – проявив власництво мій Кон, спрямовуючи струмінь полум'я в стелю, тим самим перелякавши все.

Всі розбіглися, а я сіла на дупу, але Мадіна з Далією схаменулися, підбігли, схопили за руки і збиралися відтягувати мене в безпечне місце, та дракончик загарчав. І рик був настільки гучним, що малюки, які плачуть за спинами наложниць зі своїм ревінням нервово курять осторонь!

– Усі вийшли! – закричав Конан.

Мене відтягувати почали швидше.

– Мама моя! Мама залишиться зі мною. Ви мене почули?

– Так, Ваша Високосте, – уклонившись, дівчата і втекли.

І це мій безневинний нешкідливий малюк? Оцей дракон, який готовий вбивати заради того, що він вважає своїм? Ні, це не він. Кон не такий… Він не може бути таким, адже він дитина.

– Мамо? Чому ти плачеш? – Злякалася дитина. – Я тебе зачепив? Мамо, не мовчи.

Що хоче почути? Що я злякалася його? Побачила в ньому егоїстичне, нещадне чудовисько; громадину, яка того разу мало не спалила Весту, Кона і мене?

Хоча є дещо страшніше за нього зараз. Набагато гірше, кровожерливіше й нещадніше. Кон у майбутньому. На що він перетворитися, якщо я кину його, відвернуся та втечу?