Повітря в легенях замінила вода, та задихатися я не почала. Чи це вже галюни? Але от істота, що швидко пересувається, точно не плід моєї фантазії. Причім воно було настільки спритним, що роздивитися зовсім не виходило.
Сплеск. І ось дракон пливе назустріч… Дракон. Пливе. Водоплавний чи що? Шкода тільки, що він дістатися до мене не встигає – НПО, він же невідомий пливучий об'єкт, виявився спритнішим. Підхопило – і понесло! Прямо як келих шампанського мою балакучість.
– Ти хто? – пробулькала істоті.
– Пізніше знайомитимемося, – не знаю, яким чином під водою я не тільки сказала, але й почула мелодійний жіночий голос. – Зараз нам треба втекти від дракона, люба.
Ем… Ну гаразд. Треба, так треба. Не хочу за нього заміж.
Грали ми у квача близько пів години, а потім Артур видихнувся. Як я його розумію!
Коли навіть уявлення про ймовірне місцезнаходження Лера зникло, мене потягли вгору. Ну і правильно! Після того як я кілька разів ледь не розлучилася з життям саме у водоймах, любов до купання в мене зникла.
Секунда – і ми близькі до корабля, друга – істота зі мною вистрибнула з води та застрибнула на корабля, третя – ми на величезному дерев'яному судні зі щоглами, вітрилами. Коротше, усім, що потрібно.
Від захоплення та здивування роблю глибокий вдих. Повітря вирішило витіснити названу речовину.
– Спокійно, красуне, спокійно. Все добре, – ніжний жіночий голос заспокоював, а рука гладила по спині.
– А… Куди мене вкрали? – пропихкала, коли трохи відкашлялася. – І як я змогла так довго пробути під водою?
Команда переглянулась, а потім подивилася на мою викрадачку… навіть не так! Викрадачку здобичі викрадача! Ось як!
– Я врятувала тебе від дракона, – пояснила дівчина, у якій проглядалася схожість із капітаном корабля. Ну, тобто як проглядалася… Великий трикутник, повага до неї у погляді команди. – Цей монстр ніс тебе до себе в берлогу.
Так ніби я не знала! Він хотів на мені одружитися... Але побачити Кона все ж хочеться.
– А де ми?
– У водах Рубідія.
Наскільки пам'ятаю, багато королівств тут іменуються назвами металів. Рубідій – це метал. Звідси запитання: це назва королівства чи моря?
До речі, на запитання щодо того, як я змогла так довго пробути під водою, не відповіли. Цікаво, а за запитання про русалку мене викинуть за борт? Щось підказує, що цілком можливо. Значить, змінюємо тему й активуємо всю свою акторську майстерність!
– Щиро вам дякую! Ви врятували мені життя, – схопила дівчину за руки й почала "вітально" трусити. – Навіть не знаю, що б зі мною було, якби… якби…
Сподіваюся, сльоза вийшла натуральною.
– Ну що Ви, леді… Тепер усе гаразд.
– Капітан Фаліса ніколи не залишить нужденних за бортом! – крикнув хтось із команди.
Щось смикнуло мене глянути вгору, прямо на саму вершину. Ага, туди, де зазвичай знаходиться прапор. І він чорний. Прямо піратський. Подивилася на одяг Фаліси, на зовнішність команди та глитнула. Але тихенько.
Мамочко! Я на піратському кораблі.
– З-знаєте... Мені вже час! – пробелькотіла й обережно підійшла до борту.
– І куди ж леді збирається? – спитав квартирмейстер.
Звідки я знаю такі слова? Все просто – я особа допитлива, багато читаю, великою кількістю тем цікавлюся. Тобто якщо друга за значимістю людина має не такий вигляд, то я не уявляю, який має!
– Туди, – вказую на спокійну водну гладь. – Я плавати вмію, до берега так дістануся, ручками та ніжками.
– До найближчої суші не менше тисячі кілометрів, – сповістив хтось із піратської команди, поки двометровий квартирмейстер перехопив мене впоперек і збирався спустити з фальшборту.
– Нічого-нічого. Я гіперактивна, енергії багато.
Особливо від страху. Щось потонути я боюся менше, ніж бути з перерізаною горлянкою.
– Як Вас звати, леді? – звернулася капітан Фаліса.
Якщо додасть "Свята", я, незважаючи на страх перед ними, плюну їй в обличчя, слово честі!
– Мілана. Просто Мілана.
– Яке незвичайне ім'я… – протягнула капітан. – Де Ваш будинок, Мілано?
Назад до Джонатана жахливого я не хочу, в Аргентум - не варіант, але! Можна вирушити прямо до тітоньки К'яри. Шкода тільки, я не пам'ятаю назву столиці Ауруму. Гаразд, втік, не втік, а побігти можна.
– Я з Ауруму. Служниця у палаці Її Величності К'яри Вінтельманд.
– Невже?
Я що, десь прокололася?
– І як же Вас сюди занесло аж із самого Ауруму? Він є центральним королівством. Вважай, занесло аж на край землі. А жеби той драконів народ чорти вхопили!
– Не дарма ми говорили, що користі від союзу з ними немає.
– А в мене вони взагалі троюрідного племінника подруги бабусі вбили!
За розмовою їхньою я не встигала, тільки мотиляла головою у спробі встигнути відстежити, хто що каже.
– Дракон на десять годин! – голосно заволали зверху.
– За роботу, морські щури! – Наказала капітан і спішно зайняла місце біля керма.
Усі забігали, замелькали, виконуючи свої завдання. Зрідка Фаліса давала додаткові вказівки. Ось він – справжній колектив, який працює як злагоджений механізм. Вигострена робота, до якої вони йшли не один рік через багато труднощів. Недолік такого способу – його небезпека. Ціна помилки одного із членів команди – життя. Іноді навіть всього колективу.
– Леді, не загороджуйте дорогу! – заволав якийсь чоловік, що штовхав у мій бік велику гармату. Прямо справжню, як в історичних фільмах.
Відстрибнувши до правого борту, щоб не загороджувати шлях, я притулилася до деревини і подивилася в бік тих десяти годин.
– Йоханий Бабай… – прошепотіла, притискаючи долоню до губ.
Так званий наречений був дуже розлютованим і летів прямо в наш бік. Згадавши про його імпульсивність, почала сподіватися, що він не запустить у нас струмінь полум'я. Навряд чи в когось тут є сила, яку має Веста.
Як там кажуть? Надія вмирає останньою? Та ні! Останньою вмру я, бо після побаченої іскорки супутниця всіх оптимістів розтанула.
#678 в Фентезі
#173 в Різне
#105 в Гумор
вагітна героїня, потраплянка в інший світ, героїня з почуттям гумору
Відредаговано: 19.10.2022