Розділ восьмий. Одкровення по-драконячи

Летіли ми довго та без зупинок. Не виключено, що залишся в моєму шлунку ще щось, мене б рвало довго і нудно, а так просто голова паморочилася і покинути мене намагався шлунок. Хіба не зрадник, ні?

На щастя, дракон виявився не таким уже й мучником. Десь через три години він змилостивився і опустився на галявину, даючи чіткі вказівки:

– Кущі бачиш?

– Бачу!

– Робиш свою брудну справу і повертаєшся. Зрозуміла?

– Зрозуміла!

Звичайно ж, дівчинка я не дуже слухняна. У туалет сходила, штани назад натягла і подумала, щоб злиняти. Темно вже, звичайно, але якось до людей дістануся. Головне – втекти.

Навшпиньки зробила крок у протилежному від дракона напрямку. Чи не почув? Не почув. Це добре. Зробила ще крок, і ще один маленький.

– Ри! – пролунало на всю околицю.

Підскочила від переляку, крутнулася, і побігла до дракона. Мабуть, почув. Сумно й прикро.

Як ні в чому не бувало вискочила з-за дерев і засяяла найчарівнішою усмішкою. Про всяк випадок заплющила очі.

Звукової реакції на мою появу не було, тому зважилася відкрити одне око. І що я бачу? Драконячу дупцю! Непорядок. І це гордий поважний лер? І поважніше бачили, аніж цього ящіра-переростока.

Обійшла хатинку і побачила щось неймовірне: дракоша двома величезними пазурами намагався підняти з землі гілочку. Малесеньку-малесеньку. Принаймні, порівняно з габаритами Артура. Якщо порівнювати зі мною, то довжиною вона була десь з мою руку.

– А що ви робите?

– Збираю хмиз. Ти ж замерзнеш уночі.

– У нас привал?

– А ти зможеш витримати ще кілька годин польоту? – роздратовано буркнув дракоша.

Тут і не посперечаєшся. Тож мені попався чуйний дракончик. Це чудово.

– А не легше було обернутися на людину і вже потім збирати дрова.

Своєю реплікою я спромоглася погляду а-ля «де ти раніше була?». У відповідь лише знизала плечима.

Лер вкрився кольоровим туманом, через що я рефлекторно відійшла, щоб уже за кілька секунд переді мною стояв красень Артур. І раптом я зрозуміла, що він когось мені нагадує. Не зовнішністю, ні. Очима. Та кого саме?

– Ти кролятину їси?

– Кролятину?

– Чи у твоєму світі цих тварин немає?

– Є.

– Ну і чудово.

Ми з лером швиденько назбирали хмиз, поклали на середину галявини (так, щоб не почалася пожежа), чоловік закликав іскорку і кинув її в не розпалене багаття і вуаля – багаття готове.

Постояли разом, подивилися, а потім Артур пішов у бік кущів. Я вже подумала, що з потреби, але повернувся він із трьома тушками молодих кроликів.

Сам підготував м’ясо, сам замаринував вибраними травами (навіть не знаю, як він їх відрізнив від бур’янів), сам приготував – скарб, а не чоловік. І тут постає дуже цікаве питання:

– Лер Артуре, а Ви одружені?

– Був.

– Був?

– Люди вбили мою дружину під час нашого дружнього візиту до одного людського королевства.

І він погодився на взаємодію з людьми? Такою силою духу можна тільки вражати! Він не зненавидів усіх людей, продовжив жити.

– Тому я вбив багато жінок та дітей.

Здається, я поспішала з висновками.

– Але рано чи пізно будь-якій ворожнечі та помсти приходить кінець.

Значить, він врешті-решт мудрий.

– Відтепер я винен одній людині… Вона врятувала мого сина.

– І Ви пообіцяли собі одружитися з тією людиною? – згадала сюжет будь-якого любовного роману. Книги в жанрі «слеш» у тому числі, нехай до кінця я жодної не дочитала. Просто не мій жанр. Таке буває.

– Так, я пообіцяв синові одружитися з його рятівницею. Але вона зникла, тому Конан ображається, адже я не дотримався обіцянки, адже слова дракона – закон, але він був порушений… А все через вискочку!

– А може просто подаруйте їй щось на знак вдячності та розійдетеся з миром? Навіщо мучити і себе, і її?

– Щоб захистити Вас, Мілано.

Так стоп! А я тут причому? Мене сюди не вплутуйте.

– Розумію, що це дещо… шокуюча обставина. Повірте, я був здивований не менше за Ваше: слабке, обурююче, п'яне щось, яке ще й наважилося вдарити мене – короля драконів. Та ще й Свята і законна королева Ауруму!

– А може не треба? – з благанням пропищала дуже-дуже тихо. Казала ж, зоофілією не страждаю, по плазунам не фанатію, та й взагалі заміж не збираюся найближчих років десь… десять!

Я засміюся, якщо він скаже «Треба, Васю, треба!»

– Таке бажання спадкоємця короля. Майбутнього правителя драконів.

Отакої… Діти крутять батьками як хочуть, а це не є добре. Такі діти не знають про дисципліну і творять і витворяють. Не можна так.

– І що Ви плануєте робити далі?

– Віднесу тебе до замку. Познайомишся з мешканцями королівства, облаштуєшся, а за рік проведемо обряд вінчання.

Обряд вінчання? Це щось на зразок весілля?

– Але хіба весілля влаштовують не для того, щоб жити щасливо? Ну чи хоча б заради вигоди. Яка Вам вигода від одруження зі мною?

– Скільки тобі років? – вирішив поцікавитись Артур.

– Дев'ятнадцять. А що?

– Дитя, знай, що слово дорожче за щастя. Та й щастя можна знайти там, де не очікуєш.

Якщо я дитя, то на якого ти вирішуєш одружитися зі мною?

– Дивний Ви.

– Вірогідніше, навчений життям.

– А скільки вам років?

– Вже й не згадаю. Знаю лише, що понад три тисячі.

– Місяців? – раптом у нього просто таке почуття гумору. Ну а може ось такий він.

Артур засміявся, після чого сказав:

– Ти кумедна, Свята. Здається, я починаю розуміти, що в тебе знаходить решта.

– І що ж?

– Харизму, – загадково підморгнув дракон.

Отакої... Це він мене дражнить, так?

Поївши, ми лягли спати, щоб стати на світанку. І слава Богу мене більше не хитало в польоті! Хоча це може бути тому, що тепер я була на драконі, а не під ним.

– Знаєш, ти нагадуєш мені Конанову матір, – несподівано заговорив ящір, коли ми пролітали над якимось морем. Чи це був океан?