Відклала книгу, спустила ноги, дивлюся на нахабу.
– І що ж Ви тут забули? – запитала у чоловіка, що стоїть переді мною.
Ні, ну я ж Свята (нехай і тимчасова)? Свята! Отож, з якого дива він дивиться на мене зверху вниз? Потрібно виправляти, бо це не справа.
Непомітно взула свої балетки і швиденько встала, але незадача – він вище, тому і дивиться на мене вниз.
Можливо це по-дитячому, але я знову скинула багатостраждальне взуття, залізла на диван і встала на весь зріст. Ось так набагато краще!
– Що ти робиш? – зацікавлено спостерігав за мною Кор.
– Коли я дозволяла звертатися до мене на “ти”? – запитала власника очей кольору весняної трави.
Згадався город, який я цього року копала. Навіть двічі смикала бур'яни! Напевно, рік буде врожайним, тим більше з урахуванням того, що цього разу я саджанці не переплутала з травою. А ще згадала про те, як дивилася на зелень і сумувала за цим гадом! І знаю ж, що ми знайомі були всього нічого, та ось тільки ніякі аргументи не рятували. Зараз він узагалі одружений, а в грудях всеодно щось щемить.
– Міко ...
Ще й кликати мене чужим ім'ям. Ні, ну зовсім безсовісний!
– Будьте ласкаві, не називайте мене чужим ім'ям!
– Мікаелло, що з тобою? Що за поведінка? Раніше ти такою не була
А! Ой… Він не знає мого справжнього імені.
– Та не Мікаелла я, а Мілана!
– Мілана?
Ні, ну "леді Зімченко" звучить не дуже.
– Але ж тоді була ти…
– Так. Я була нянькою дівчаток. Усі помилково вважали мене за принцесу, яку вбили.
– Тобто, Лілая не забрала тебе в потойбічний світ?
– Вона просто повернула мене додому, – склала руки на грудях.
– Куди "додому"?
– У мій рідний світ.
– Тобто ти з іншого світу?
Мені здається, чи він зараз сяде на підлогу?
– Шановний містере Міріум, не змінюйте теми. Що Ваша Високість тут забула? Наскільки мені відомо, стороннім тут не місце, – руки в боки, грізний погляд, як у вахтера у жіночому гуртожитку. Я схожа?
– Мілано, нам треба поговорити, – якось швидко оклигався Кор і сказав на повному серйозі. – Не вдавай з себе скривдженого їжачка.
– Ти назвав мене їжачком!? – заволала на все горло. – Дружину свою обзивай! Та яке право ти маєш, га?
– Яку, чорт забирай, дружину?
– Законну!
– Гаразд, – втомлено видихнув чоловік і поставив запитання в лоба. – Чого ти взяла, що вона в мене є?
– А як її може не бути? Ти прем'єр-міністр, а тим паче холостий. У твої роки!
-- Тобто ти натякаєш на те, що я старий?
– Не перекручуй мої слова!
– Тоді припини робити поспішні висновки.
Чому зараз я собі нагадую ревниву дружину, яка вимагає розлучення через те, що її чоловік підняв з асфальту помаду? А якщо він подумає про мене як про безмозкову істеричку? Не хочу!
Подивилася на Корнелія, вдихнула, видихнула, спустилася і вже спокійно:
– Гаразд, давай поговоримо.
– Я не одружений.
– В сенсі?
– В мене немає і ніколи не було дружини. З Аріане ми були заручені тимчасово. Їй потрібен був наречений доти, доки її не оголосять кронпринцесою Вольфрама. Три місяці тому вона досягла бажаного.
– А яка тобі з цього користь?
Зелені очі дивилися на мене як на дурепу.
– Мілано, яка мені від цього може бути вигода? Чи може альянс Аргентуму з Вольфрамом? Дружні стосунки з майбутньою королевою важливої країни не рахуються?
Ой! Із ким не буває? Не подумала трішки…
Тепер сидимо обидва на дивані і дивимось вперед наче старий зі старою на розбите корито.
– Навіщо ти прийшов зі мною поговорити? – обірвала нашу мовчанку.
А Кор дивиться на мене, дивиться і мовчить далі. І знову наче я дурепа повна. От прямо абсолютна!
– Якщо ти не відповідаєш, то як я зрозумію, що ти хочеш сказати?
– Тримайся від мене подалі, Мілано. Ці твої погляди нічим добрим не закінчаться.
Вбивча логіка: я прийшов до тебе, щоб ти до мене не наближалася. Нагадує якийсь другосортний любовний роман.
– Тоді навіщо прийшов?
– Мілано, так треба, бо… Весь наш рід проклятий Лілаєю.
Оце так поворот!
– Прабабуся і тут встигла влізти?
– Прабабуся? Ти правнучка богині?
– Наче це новина?! – зітхнула і відкинулася на спинку. – Ось чому їй не сидиться на місці? Невже прадід не може за нею встежити? І які взагалі інтриги вона плете?!
– Прадід?
– Дід Мишко. Ну, тобто Артеміс.
– Артеміс… Бог смерті? Той, котрий чоловік Лілаї? – зовсім не по-прем'єр-міністерськи здивувався чоловік. – Ти правнучка обох богів?
– А може бути інакше?
– Зазвичай є нащадки лише одного з богів… – сперся на спинку дивана Корнелій і підпер щіку, дивлячись прямо в очі. – Як, наприклад, я. За переказами, наш рід заснував саме Артеміс.
– Тобто ми родичі? – аж жахнулася.
Корнелій по-хлоп'ячому засміявся, простяг руку і провіз єю від скроні до підборіддя.
– Не зовсім. Якщо вірити нашому сімейному дереву, то я із дванадцятого покоління. Ти з третього. Між нами дев'ять поколінь, тому ми дуже далекі родичі.
– І ти рік тому цілував свою далеку родичку…
– А нічого так, що ти сама до мене в ліжко залізла?
– Гаразд, визнаю. Я теж далеко не янгол.
– А взагалі, наша спорідненість і спорідненість не вважається, – завзято підморгнув володар смарагдових очей.
– Але якщо бути точною, то ви далеко не родичі, – втрутився знайомий жіночий голос, порушуючи нашу ідилію.
Я дивлюся на Кора, він дивиться на мене, ми разом звертаємо увагу на богиню, що стоїть попереду.
Посмішки наші зійшли нанівець, та й слова зникли.
– Чого так дивіться, наче привида побачили?
– Так ти ж і є привид… – нагадую бабусі Дуні.
– Ой! Я й забула. Але не суть! Можете не переживати, я тоді просто згарячу одну красуню прокляла. Просто Мишко так дивився на неї… Ну от і подумала не те, що треба. Тож ви не родичі.
#667 в Фентезі
#174 в Різне
#109 в Гумор
вагітна героїня, потраплянка в інший світ, героїня з почуттям гумору
Відредаговано: 19.10.2022