Розділ третій. Новини бувають різні: білі, чорні, червоні

Художньої літератури було замало, але мені сподобалася одна книжечка. Це була історія, яка чимось нагадувала казку «Красуня і Чудовисько», але нею вона не була.

Головна героїня померла та переродилася в іншому світі як дочка проклятого короля. Відтепер вона – Кассіопея Бірс і їй належить не тільки вирости, але й розчарувати батька, дізнатися про таємницю матері і подружитися з феєм, який і прокляв її батька. Це якщо коротко, а так – деталей у книзі було достатньо, так само як і інтриг, кумедних ситуацій та тепла.

Прочитала я цю історію на одному подиху, але якщо виміряти в часі, то з моменту пробудження (тобто з ранку) до полудня наступного дня. Саме вчасно до мене зайшов дідусь Кастел.

– Мілано, у мене для тебе гарна новина. Мадам Вінтельманд буде тут вже наступного ранку. Принаймні, так вона відповіла. Якби не кілька справ, вона була б тут вже сьогодні.

Ага, отже, тітонька К’яра мене не забула. Це добре. Відповідно, якщо вона завтра приїде, то можна буде запитати як позбудеться статусу “надбання”, бо навіть не знаю кого треба “надбанняти”.

– Спасибі Вам велике!

– Ну що ти, дитино, не варто дякувати за таке. Справа-дрібниця. До речі, як тобі книжка?

– Мені сподобалося. Хотілося б прочитати ще щось схоже.

– Бачив десь тут ще одну книгу цього автора…

До заходу сонця ми все ж таки виповзли з бібліотеки і відволіклися від обговорення книг. Священнослужитель порекомендував не лише легке чтиво, а згодом – утік по справам.

Мрійливо притискаючи нову книгу, я спокійно йшла коридором. І добре, що тут план будівлі простий, не те що у всяких палацах. Прямо і праворуч – моя кімната, аж до кінця – бібліотека. Ванна кімната є у кімнаті, їжу приносять священики. Ляпота.

Коли до мого притулку залишалося дойти зовсім трохи, шлях мені перегородив той самий жахливий хам-довговолосик. Як його там звати? Ай, не важливо!

– Добрий вечір, леді Емейбілум! – перегородив подальший шлях шатен у червоній тозі.

– Добрий, – привіталася у відповідь.

Ой, чує моє серденько, не просто так тут цей дядечко, ой не просто. Ну нічого, червона новина, ми й тебе переживемо. Якщо що, то я зараз не про менструацію.

– Як ваше самопочуття? Дівчата, подібні до Вас крихкі. Чи не думаєте, що слабким варто залишатися в добре захищених місцях?

То що за наїзд? Тобто ти, дядечку, мене до декорації прирівнюєш? А по головушці книгою отримати не хочеш?

– Якщо дівчата та жінки ховатимуться, то хто ж захищатиме чоловіків? Нині юнаки дуже слабкі, Ви так не вважаєте?

Отримай, фашист, памперсом по морді! Нема чого рукавичку розкривати, сексист х… Ну, ви зрозуміли.

– Не раджу Вам, леді Свята, даремно розкривати ваші вуста, – підійшов упритул чоловік і прошепотів на вухо, – адже для публіки буде достатньо й безвільної ляльки. а правителя легко призначити. Влада міцніше тримається в чоловічих руках, вельмишановна Мілано.

– Це загроза? – запитала, коли злий дядько випрямився.

– Попередження. І краще не виходьте з кімнати. Здається, Ви сподобалися леру Артуру. Король драконів відомий своїм величезним гаремом.

Зрозуміла, що нічого не зрозуміла. Або я дура, або в нього проблеми з розвитком зв'язного мовлення, а в ньому я знаюся! Як-ні-як, це була тема моєї курсової роботи.

– Йдіть, Свята, ступайте. Не добре змушувати гостей чекати.

– Яких гостей?

Гад не відповів. Просто пройшов повз і попрямував кудись у бік бібліотеки. Ну і котись у туман, їжачок лиходійський!

Щоб вгамувати свою допитливість, побігла я вперед на зустріч з невідомим. Звичайно, адже без пригод життя нудне! Мала купа – дай ще, як казав хтось із моїх родичів.

– Бабах! – видали двері.

– Ой! – злякалася Гаяне.

– Здоровенькі були! – привіталася я.

Як не дивно, цю миловидну дівчинку я пам'ятала, ніби ми бачилися тільки вчора. Втім, як і одні зелені очі.

– Вітаю Велику Святу, – впала ниць знайома, тим самим налякавши мене.

Це помста така? Про всяк випадок я озирнулася. Аж раптом це вона до когось іншого зверталася? Чи мало святих буває?

До речі, а що означає Свята?

– Гаяне? Що трапилося? – присіла поруч.

Я не казала, що сукня на мені – біла тога з різними золотими нитками? Добре храми живуть!

– Не гнівайтесь, леді. Вибачте мене, грішницю, за виявлену непошану!

Про яку неповагу йдеться? Гара-а-азд…

– Гаяне, ну чого ти як не рідна? Знайомі ж.

Миловидна дівчина підняла на мене заплакані очі, сповнені зневіри. Виникає таке запитання: я настільки страшна чи схожа на ката?

– Леді Мі-Мікаелло?

– Не зовсім, але близько, – сподіваюся, моя посмішка зараз виглядає доброю та милою, а не схожа на оскало хижака. – Мілано.

– Що?

– Мене звуть Мілана, але тобі я відома як Мікаелла, – спокійно пояснила вогневолосій.

Гарнюня з ластовинням взялася за активне ляскання віями. Невже так сильно здивована?

– Тобто, як?

– Це довга історія… А хоча ми ж нікуди і не поспішаємо.

Розмова вийшла довга. Години на три. На той час уже стемніло. Не обійшлося без ахів, охів, заглиблення у деталі, додаткових деталей, але я просвітила давню знайому в мою ситуацію.

Як з'ясувалося, Гаяне опинилася тут за проханням тітоньки, але цього разу не як служниця, а скоріше супутниця великої Святої.

Що таке ця "Свята" і з чим її їдять зрозуміти було складно, але якщо сказати в загальних рисах, це людина має особливі сили і є для богів якщо не родичем, то хоча б улюбленцем – це офіційно. А насправді – інструмент досягнення цілей, метод контролю фанатиків, якими є більшість мирного населення.

Тільки які це сили я маю? Ніяких сполохів робити не вмію. Або першу стадію шизофренії можна вважати силою? Хто ж його знає, може мерці, що ожили, яких я бачила – лише плід розігравшоїся фантазії? Тим більше, це зелене світло бачу лише я.

Коли ми перейшли до більш приземлених і незначних тем, нам приніс вечерю один молодий хлопець у плащі. Якщо на мене він і поглянути боявся, то на мою супутницю він дивився дуже засуджуючим поглядом.