Розділ перший. Мілана на виклик

Довгий час я намагалася заперечувати те, що подорож в інший світ справді відбулася, хай і проти моєї волі. Потім прийшла агресивність, але навіть не знаю, на кого вона була спрямована: чи то на себе, чи то на підступну долю, чи на нещадну богиню, чи на Кора…

Якоїсь миті виникла думка: «А може це все було сновидінням, але з доповненою реальністю?» І врешті-решт, зрозуміла, що це марення.

Навіть не знаю, що керувало тоді в моїй душі: порожнеча чи зневіра. А може взагалі – агресія. Цього ніхто не знає.

Ось так я змирилася з реальністю, але не з тим, що в голові постійно виникає образ одного безсовісного чоловіка, його смарагдові очі не виходило ані як забути. Чому він не виходить із моїх думок?!

Нехай у середині й вирували хвилі суперечливих емоцій, чий рух був крутішим за американські гонки, але зовні більш-менш виходило вдавати, що все гаразд. Наташа та мама жодних змін не помітили. Чи просто я хочу так думати?

Якось так швидко і непомітно те літо дійшло кінця, залишившись лише в сакральних спогадах, якими я ділитися ані зараз, ані в майбутньому точно не збираюся. Буде така моя маленька жіноча таємниця. У всіх дівчат має бути свій маленький секрет. Але врешті-решт я ні про що не шкодую. Це був незабутній досвід і нові, нехай і недовгі, знайомства.

Настала осінь, розпочався випускний курс. Я стала частіше хворіти, важче оговтатися. Та й вдача чомусь був не на моїй стороні – мене тільки за один вересень машина мало не збила разів так сім! А може й вісім… Точно не пам'ятаю.

Начебто в образі ні на кого не була, але жартівливі слова дядька справдилися. Я про приказку: "На скривджених балкони падають". Причому по два рази на місяць. Так би мовити, для профілактики. Частково це й кумедно, але коли зверху на тебе падає величезна махіна і ти ледве встигаєш відскочити – трохи страшнувато.

У жовтні, коли ми з подругою гуляли біля моря, дехто, не показуватимемо пальцями, хто саме, примудрився впасти в море через огороджувальні перила. Благо, хвилиною раніше зняла свій рюкзак, в іншому випадку пішла б на дно, незважаючи на вміння плавати. Гм… Що за почуття дежавю? Гаразд.

Тоді прийшло ще одне усвідомлення: прокляття реальне. Я намагалася це заперечувати, але чергова спроба залізного монстра прибити одну маленьку Мілану сказала, що заперечувати правду безглуздо. Але як? Коли? Тут же згадала одні смарагдові очі й теплі руки на талії, але миттю вигнала марення. Маячня! Та й знайомі ми були всього нічого. Тижнів два від сили.

Якось дотягнувши до кінця семестру, ледве дочекалася довгоочікуваного, але короткого відпочинку. Навіть курсова не йшла. Та й думка про отримання диплому з відзнакою вже не гріла. Виникали сумніви, а чи справді він мені потрібний? Ну отримаю я його, а далі що?

Одного разу, вже ближче до випуску (десь за місяць до держекзаменів) дала собі гарний пендаль. Ну як, пендаль… Стою перед дзеркалом з занедбаним пучком та заспаним обличчям у пінці для вмивання. Дивлюсь і розумію, що так не піде!

– Ні, Міло, це не діло! Де твій бойовий настрій? Що за затяжна депресія? Ну подумаєш, сяєш ти якимось дивним світлом, але це якщо вдивлятися! А невдача – це чергова чорна смуга. Усього лише!

Ось з того моменту все пішло на покращення: здоров'я міцніше, спроб навколишнього середовища мене вбити менше, продуктивність збільшилася. І найголовніше – у голові знову девізом стала думка «Життя прекрасне!»

Вийшовши з кабінету після останнього іспиту, я не стримала радісних вигуків і стрибком. Ну і хай всі дивляться як на божевільну! Головне – я це зробила! Все склала на відмінно.

На випускний мене лдягли у фіолетову блискучу сукню, начепили шпильки та прикраси. Ну, загалом, зробили кралю, але цей процес був швидше болісним, ніж хвилюючим.

Так, святкували ми не розкішно, просто замовили столик на всю групу. Усі пили, танцювали, веселилися. Ми всі з посмішкою згадували смішні моменти за час навчання, обговорювали викладачів, але всеодно були задоволені. Ніхто не взявся заперечувати те, що наш коледж – найкращий!

Оскільки знаходилися ми на другому поверсі, а кімната для дівчаток на першому, логічно, щоб досягти бажаного пункту призначення трохи п'яною мені потрібно було подолати досить високі сходи.

Подивившись на свого супротивника, оцінила ступінь необхідності відвідування туалету, кількість натертих мозолів та ступінь сп'яніння. Я не я, якщо не намагатимуся досягти задуманого. Бачу ціль не бачу перешкод.

З гучним "Тільки вперед!" схопилася за перила і зробила крок на першу сходинку. Пересувалась плавно, повільно і рішуче, але вже на середині шляху усвідомила, що болять не лише гомілкостопи, а й ноги загалом. Поперек теж дав про себе знати. Почала порівнювати себе з вагітною бегемотихою.

– Дідько!

Відволікшись на свої відчуття дехто трохи напідпитку (так, двох фужерів шампанського мені вистачило з головою!) пропустив сходинку і полетів униз.

Відбулося угруповання тіла: ноги разом зігнуті в колінах, руки схрещені, щоб прикрити обличчя. Як-не-як, досвід є, просто політ раніше відбувався на дитячій висоті.

«Ні, красуне, тут вже без перелому точно не обійдешся» – видала свідомість, але раптовий спалах світла і м'яке приземлення не тільки оскаржили це твердження, а й змусили відчути, що щось негаразд і буде щось набагато гірше за перелом.

Навколишній шум і лайка не давали прийти до тями і усвідомити де я, хто я і навіщо тут. Хоча про те, «хто я» переживати не варто, а ось два питання, що залишилися, вельми цікаві.

З пози а-ля «Я народився. Версія Дюймовочки» постаралася надати собі як мінімум сидяче положення.

– Тьху! Це волосся! І хотіла ж підстригтися!

– О, милостива Лілайо, дякую тобі за цей дар! – бубонів якийсь дідусь, що сидів навколішки прямо навпроти мене.

Тільки ось дідусь у білому одязі сидів на підлозі, а я – на круглому столі. Це якийсь жертвенний стіл чи що?

– Йо-о-оханий Бабай! – протягнула, вмить протрезвівши. – Тобто як ... я встрягла?