4.

Мій наступний ранок – чудовий, казковий, краще не придумати. Бо він почався з повідомлення від Андрія.

Андрій:

 — Доброго ранку! Гарного настрою!

І ціла купа приємних смайликів з квіточками, котиками та посмішками. Мить — і мій настрій ракетою помчав у космос.

Ми спілкуємось вже майже три тижні. Нашу переписку скоро можна буде друкувати у трьох товстих томах. А ще — телефонуємо одне одному, розмовляючи годинами. Це вже навіть не телефонна залежність, це більше схоже на початок стосунків.

Наші з Андрієм ранки починаються з наших телефонів. Це навіть трохи дивно, як маленьке повідомлення з приємним смайликом може покращити настрій на весь день.

Ми в найдрібніших подробицях знаємо, як проходять дні у кожного з нас. Ділимося одне з одним усім: кожну подію, враження, найменшу пригоду ми обговорюємо і розділяємо на двох. І знаєте: нам обом не байдуже, що в голові й на душі у співрозмовника. Так приємно, коли тобою щиро цікавляться. Коли тебе уважно слухають і поділяють твої переживання, навіть якщо єдина твоя проблема в цей день – зламаний ніготь і промоклі черевики.

Дні складаються в тижні й біжать, немов шалені. Ось уже й січень змінився лютим. А сніжинки та сніговички в наших з Андрієм повідомленнях поступово змінюються поцілунками та сердечками. Боязкими такими, обережними розвідниками. Шпигунами практично. Ми їх не озвучуємо, вони ніби самі, з власної ініціативи пролітають через всю країну і змушують шалено калатати серце, розтягуючи губи у щасливій усмішці.

Чесно кажучи – мені трохи лячно. Я за натурою легкозакохана, романтична, можу собі намріяти і нафантазувати з три короби, а потім буду скиглити, сидячи на своєму зручному підвіконні, і розмазувати по щоках гіркі сльози розчарування.

Адже що, по суті, це за явище таке – віртуальні стосунки? Це, перш за все, активна робота нашої фантазії. Не бачимо, не знаємо, не розуміємо – нічого страшного, ми із задоволенням домалюємо у своїй голові всі відсутні частинки пазла. І барвисто так домалюємо. Нагородимо бажаний об'єкт рисами якщо не принца, то вже як мінімум супермена. Переоцінимо його з усіх сил і за всіма параметрами. Чи це нерозумно? Безумовно, нерозумно. І все ж серцю так хочеться вірити й сподіватися: а раптом цього разу це саме воно – те саме диво, одне на мільйон?..

Якщо посеред зими світ навколо вас раптово розквітає тисячами сердечок — значить, наближається День св. Валентина. Ялинку на площі під моїм вікном давно прибрали, і тепер на вітрі гойдаються гірлянди з амурчиків з луками та нанизаними на золоту стрілу серцями. Дуже повчально, між іншим, виглядає: кохання – небезпечна історія, може поранити так, що мало не здасться!

День Усіх закоханих стрімко наближався, залишалося зовсім небагато: 5, 4, 3… За два дні до свята Андрій зник. Зовсім зник: телефон був вимкнений, повідомлення в месенджері не те що не читались, а навіть не доставлялись. Інших варіантів, як його знайти, я не знала.

Ось і казочці кінець, а хто слухав… той лежить зараз на ліжку, у сльозах і соплях, вкотре перечитуючи нашу з Андрієм переписку, і намагається знайти в ній ті самі дзвіночки, які повинні були мене повідомити про те, що Андрій охолов до нашого спілкування і вирішив його закінчити. Шукаю хоч щось, хоч якісь сигнали, і не знаходжу. Знову плачу. У тисячний раз набираю його номер і слухаю повідомлення про те, що номер абонента вимкнений або перебуває поза зоною дії мережі. Я вже встигла зненавидіти цей жіночий голос у слухавці. Але все одно через деякий час знову наберу знайомий номер, відчуваючи, як серце в напрузі пропускає удар.

Лютнева погода в Маріуполі чомусь завжди сира і вітряна. Море темне й тривожне. Воно немов відчуває, що діється зараз у мене в душі. Там так само темно й тривожно, як на цій холодній хвильованій гладіні у мене під ногами.

Я стою на пірсі, на самому кінці хвилеріза, і дивлюся в нескінченну далечінь. Ліворуч від мене труба Азовсталі, праворуч – різнокольорові крани порту. А попереду – безмежна водна стихія. Я прийшла до неї поплакатися, поділитися своїм болем і тугою, сподіваючись, що сила цієї стихії підтримає мене, зміцнить, додасть нових сил, як бувало вже не раз у моєму житті. Море ніколи не зраджувало мене. Тільки люди, тільки люди…

Мабуть, це така нова сумна традиція в моєму житті: зустрічати свята на самоті, сидячи на підвіконні, і дивитися, як інші весело проживають своє життя. Сьогодні площа за вікном заповнена закоханими парочками. Вони тримаються за руки, обіймають одне одного, дарують квіти та плюшеві сердечка, а найсміливіші цілуються на очах у всіх. Це романтичне божевілля заполонило собою все навколо, навіть голуби й коти сьогодні тримаються парами, немов навмисне мучачи мене.

Он черговий романтик з величезним букетом червоних троянд. Крутиться на всі боки, обмацуючи очима все навколо. Нервує, судячи з його рухів. Не хвилюйся, вона обов'язково прийде, твоя Джульєтта, хіба може такий шикарний букет не знайти свого адресата?! Та й сам хлопець дуже навіть нічого, високий, світловолосий. Докладніше розгледіти його не дозволяє відстань, а ще те, що він постійно крутиться на місці, вдивляючись у вікна будинків, що стоять навколо площі.

Щось знайоме мені бачиться в цьому хлопцеві. Боюся навіть дозволити собі повірити, що це може бути ВІН. Але… схожий. Так схожий, що аж серце зупиняється. І дівчина його ніяк не приходить, а він все шукає її в усіх вікнах поспіль. Здається, я не говорила Андрію ні поверх, ні номер свого будинку, ось він і кружляє на місці… Чи я знову все придумала, і це зовсім не він і зовсім не за мною…