Марк
Коли я прокидаюся, годинник показує одинадцяту. Спроба встати відкликається болем у грудях. Стискаю зуби й зістрибую на підлогу. Які до біса пари, мені б хоч до ванної дістатися. Добре, що всі сусіди на парах, а то довелося б пояснювати, чого я ледве пересуваюся. Умиваюся й через силу вдягаюся. От же ж Ліна, цей бій я точно запам’ятаю надовго.
Чашка кави повертає мені більш-менш адекватне самопочуття. Але якщо я так почуваю себе після перемоги, то що ж зараз із Ліною? Треба її провідати. Дістаю з-під ліжка сумку й знаходжу пакетик зі знеболювальним. Беру ключі зі столу, виходжу й зачиняю кімнату.
Перед дверима Ліни мнуся кілька секунд: чи насправді вдалося мені? Звідки взялася така велика рана? Чи пам’ятає вона своє зізнання? Думки так і вирують у моїй голові, роблю глибокий вдих і стукаю у двері. «Заходьте!» — я заходжу й потрапляю в міцні обійми. Останнє питання відпадає саме собою. А біль у плечі зло нагадує про нічну рану. Після секунди ступору я цілую Ліну. Серце просто готове вистрибнути з грудей і танцювати брейк. Удалося! Вона знову відчуває! Я готовий розчинитися в цьому моменті, але з голови не йде чортова рана, тому, коли ми нарешті відриваємося одне від одного, я вирішую розпитати її про бій:
— Як самопочуття? — починаю здалеку, дівчина кривиться у відповідь.
— Не дуже, та й не пам’ятаю майже нічого. Проходь, — дівчина сідає на ліжко. Я опускаюся поряд.
— Тобто про те, що коїлося з тобою під час бою, можна не питати? І тримай, — я віддаю Ліні таблетки.
— Ти мій рятівник. У всіх значеннях, — дівчина червоніє й усміхається. — Я пам’ятаю лише те, що сказала наприкінці, — Ліна опускає очі.
— Я ж завжди тримаю слово, — усміхаюся, а сам думаю, що робити далі. Вона тим часом встає й випиває таблетку.
— Я рада, що тобі все вдалося, — Ліна сідає на ліжко, а я розумію, що в мене лише один варіант.
— Ліно, я теж тебе кохаю, — дівчина дивиться на мене і, здається, не має слів.
— Марку, я… — дівчина цілує мене.
Потім певний час ми сидимо мовчки. Ліна сидить червона як рак. Здається, подібні дії не в її стилі. І все ж, у мене з’явилося ще одне запитання: чому вона майже нічого не пам’ятає? З роздумів мене вириває її запитання:
— Марку, а що вночі було? А то я можу судити тільки про поранення в живіт і, здається, з крилом щось не те, — Ліна знизує плечима й зацікавлено дивиться на мене.
— Ну бій є бій, ти теж мене нагородила клинком у груди, — я з усмішкою зазираю їй в очі.
— Ой! Тобі ж, напевно, теж боляче, — дівчина стурбовано й винувато дивиться на мене.
— Ранок був неприємний, але це дрібниці. Головне, що все не дарма, — я нахиляюся й знову цілую дівчину. Коли я відриваюся, Ліна, збиваючись, починає говорити:
— Повернімося все-таки до теми нашої розмови, — схоже, цікавість її переповнює.
— Так, що саме тебе хвилює?
— Та що взагалі було?
— Якщо коротко, ти мене дуже хотіла вбити, а я — тебе розізлити, — іронічно кидаю я.
— Типова чорна, — сумно каже дівчина. — Але як тобі вдалося повернути мені емоції?
— Ти ж нікого не вбивала, значить, емоції ще лишилися. Мене добрі люди просвітили. Злість — теж емоція, хоч і негативна. А бісити людей мені не звикати.
— Я тебе похвалити маю чи як? — Ліна сміється.
— Ну подякувати точно. Може, і добре, що ти нічого не пам’ятаєш, а то ще в реальному світі мене прибила б.
— Я? Ти серйозно? Ти повернув мені початковий колір! А подяку, мені здається, ти вже отримав, — дівчина посилає повітряний поцілунок й усміхається.
— Ха-ха. Під час бою мені в коханні ще не зізнавалися.
— Зате не страшно було.
— Враховуючи, що ти клинок тримала біля мого горла, як тут не відповісти взаємністю.
— Який клинок? Я зізнавалася без нього, а ти взагалі сьогодні, — у мене летить іграшковий ведмідь, який лежав біля Ліни.
— Ну не чорній же мені в коханні зізнаватися. Уявляю, як би ти відреагувала, — сміюся я, зловивши іграшку.
— Та годі, — дівчина намагається мене лоскотати, але я перехоплюю її руки.
— Зараза маленька, — сміюся я. Раптом Ліна на кілька секунд випадає з реальності. — Ліно?
— А, що? Вибач, тут Ві стукає. А я все-таки негарно з нею обійшлася.
Стоп, нехай усі вони йдуть до чорта. На Арені відбулося невідомо що, але я не встигаю нічого сказати Ліні. На кілька секунд її знову відключає, а я ловлю вже зовсім інший погляд.
— Ну привіт, Марку, — вітається Венера.
— Ти не зовсім вчасно. Дайте нам день перепочити. Ми до вас потім завітаємо, — про те, що в Мертве Місто збираюся лізти тільки я, їй знати необов’язково.
— Я якраз дуже вчасно, щоб виконати задумане, — Венера нагороджує мене крижаним поглядом. Якого вона тут робить?
— І як це розуміти? У вас із Хранителем ніби все й так добре.