Глава 12. Злість — теж емоція

Марк

Субота, сьома ранку. І хто добровільно прокидається так рано у вихідний день? Схоже, тільки я. Хлопці сопуть на сусідніх ліжках, ніби підтверджуючи мої думки. Вставати не хочеться зовсім, але заснути я більше не можу, тому сповзаю з ліжка, одягаюся, беру з холодильника яйця і йду на кухню смажити яєчню. Вертаюся в кімнату з гарячою сковородою, викладаю все на тарілку й сідаю їсти. Умикаю ноутбук. У соцмережі висить учорашнє повідомлення від брата. Чого це йому не спалося о третій ночі? Схоже, «совізм» — це в нас сімейне. Відкриваю й читаю: «Привіт, ти де пропав? Як життя в новому універі? Сподіваюся, ти нікуди не влип?» — прозорливість Влада мне завжди дивувала, але думку про те, щоб розказати йому все, я відганяю відразу, тому відписую: «Привіт, у мене все гаразд. А сам ти як?» — і повертаюся до їжі.

Після сніданку я вирішую трохи попрацювати. Так проходить кілька годин. Від роботи мене відриває сигнал про повідомлення:

— У мене все класно, роботи багато, але куди без неї, — відписує Влад.

— Згоден повністю, коли справа подобається — без неї нікуди.

— Слухай, ми з тобою давно не бачилися, а в мене якраз вихідний випав. Приїжджай, посидимо, розкажеш, як влаштувався, — з братом я дійсно не бачився майже місяць.

— Добре, буду через пару годин.

— ОК. Набереш, як будеш підходити, — швидко відповідає Влад.

Вибратися кудись мені точно не завадить. Я й так останній тиждень тільки з Ліною бачуся. Потрібно хоч трохи розвіятися.

За вікном вітер гне гілки дерев і ганяє небом великі сірі хмари, тому вдягаю чорне пальто й беру парасольку. Дорогою до метро зустрічаю свою одногрупницю Валю. Дівчина, яка живе навчанням. Я ніколи не мав до неї особливих претензій, але було ясно, що вона не піде проти колективу й буде ставитися до мене, як і всі.

— О, привіт, — кажу я, зрівнявшись із Валею.

— Привіт, Марку, — сухо вітається дівчина й починає йти трохи швидше. От і як із такими співіснувати? Ну й чорт із нею. Я не сто баксів, щоб усім подобатися. Я надіваю навушники й просто продовжую йти.

У метро, як завжди, купа людей — типовий київський ранок. Утискаюсь у вагон і їду до Позняків. Настрою й так не було, а після поїздки в цій підземній бляшанці ранок узагалі втрачає барви. Тож коли я стою перед дверима квартири Влада, доводиться брати себе в руки, щоб уникнути зайвих питань. Натискаю на кнопку дзвінка, Влад майже відразу відчиняє.

— Привіт, проходь. Їсти хочеш? Хоча навіщо я запитую студента, — брат сміється, і ми потискаємо руки. — Іди на кухню, а я поки вдягнуся.

— А ти підкачався. Давно тренуєшся? — кидаю братові з кухні.

— Два місяці. Радий, що результат помітний. Я ще й кидаю курити.

— Нічого собі. Як робота?

— Живу на ній, бо скоро реліз проєкту. Оце випав один вихідний, то я хоч трохи прийшов до тями, — брат насипає мені картоплю з куркою й ставить на стіл. — Смачного. А як твоє життя? Влаштувався на новому місці?

— Дякую. Та влаштувався. Відносно. Група прийняла мене не дуже.

— Думають, що ти занадто нахабний? — сміється Влад. — Розслабся, до нових людей завжди ставляться скептично.

— Може й так, але мене це трохи напрягає.

— Я розумію, але забий. У мене є до тебе інше питання. Що ти знаєш про Мертве Місто? — Влад сідає навпроти мене. Його сірі очі сканують мене. Кілька секунд ми переглядаємося.

— Не розумію, про що ти, — намагаюся відкосити від незручних питань.

— Марку, я знаю, що ти був свідком бою Ліни й Лева. Знаю про твій бій із Діаною. Я тобі скажу навіть більше: я влаштував цей бій, щоб перевірити тебе.

Я просто мовчки слухаю його, намагаючись переварити інформацію. Такого повороту я відверто не чекав.

— Що?! Але навіщо? І що значить «влаштував»?

— Отже, знаєш ти про Мертве Місто небагато, тоді доведеться зайнятися твоєю освітою. Білі завжди перевіряють нейтралів на міцність. Я давно варюся в цій реальності, тому маю свою команду бійців, до якої хотів взяти й тебе.

— Зачекай, тобто ти білий?

— Так, один із перших клинків.

— Але як ти міг взяти мене у свою команду, якщо я нейтрал і не володію всіма стихіями?

— Це приходить із тренуваннями. Ми всі колись були нейтралами, до того ж ти й так переміг Діану. Вона все мені розповіла, — отже, він знає, що я ледь її не вбив. Недобре це, ой недобре.

— Я не хотів цього бою.

— Такі вже в нас правила. Розумієш, ти — рідкісний випадок поєднання аж трьох кольорів, тому просто так від тебе не відчепляться, і краще я буду за тобою доглядати у своїй команді, ніж ти кудись улізеш. Я ж не єдиний, хто тобою зацікавився.

— Свідок мого бою був не просто свідком, правильно?

— Сам Скрипаль прийшов подивитися, на що ти здатний, — у голосі брата я відчуваю повагу.

— Хто він такий?

— Перший клинок чорних. Можливо, найкращий мечник Мертвого Міста.