Глава 11. Хто сказав, що буде легко?

Ліна

Прокидаюся вранці й солодко потягуюся. Особливих ран Венера мені не завдала. Та й п’ятниця не може не радувати. Швидко збираюся на пари, вмикаю в навушниках музику і йду до корпусу. На вулиці помітно холоднішає. Листя з дерев уже давно облетіло, і я йду різноколірним килимом. Настрій просто чудовий. Підходжу до яскраво-помаранчевого корпусу й заходжу всередину.

Тепла в корпусі чекати не доводиться. Я заходжу в аудиторію і йду до парти. Флора щось захоплено розповідає дівчатам. Сідаю й мовчки дістаю зошити. Флора відразу ж вітається:

— Привіт, Ліно, як спалося? — як завжди, солодко-оптимістично. Аж гидко.

— Привіт, нормально. Скільки треба, — відрізаю я.

— Ти не з тої ноги встала? — питає вона вже насторожено.

— Нормально я встала. Просто не хочу розмовляти, — і чого прикопалася?

— Ліно, не треба на мене кидатися, я тобі нічого не зробила.

— Мені ніхто нічого не зробив, просто відчепися від мене, — гиркаю я.

— Ліно, не кидайся на Флору, вона просто за тебе переживає, — стає на захист Аврора.

— А тебе взагалі ніхто лізти не просив, — огризаюся. Їй-то що?

— Ти перегинаєш палку. Якщо встала не з тої ноги, це не привід кидатися на людей, — парує Аврора.

— Мовчала б. Сама інколи слів не підбираєш, — вона не знає, що відповісти, але це ще не все.

— Ліно, закрий рот і перестань ображати людей, — стає на захист ображених і принижених дівчат Денис.

— А ти чого вже лізеш?

— Бо Аврора — моя дівчина, а Флора — моя подруга. І я не дозволю на них зриватися, якщо в тебе якісь проблеми, — проблеми? Ха!

— Немає а мене проблем! Просто дайте мені спокій, — беру речі й сідаю за останню парту.

До кінця пар мене більше не зачіпають. Одногрупники тихо перешіптуються за спиною, але прямо щось запитати не наважуються. Правильно, нічого лізти. Розвели солодко-противну дурню. Тьфу на них! Після закінчення пар умикаю музику і йду до себе. Теж мені праведники-захисники! Приходжу в кімнату й бачу картину маслом: речі Юліани рівною купкою лежать на моєму ліжку, а весь кухонний стіл заставлений посудом Єви. І як це називається? Дівчат поки нема, але нічого. Я ще скажу, що я про них думаю. Кидаю речі Юліани на її ліжко, складаю на купу посуд Єви й починаю готувати. Раніше я, певно, змовчала або пожартувала б щодо безладу, але не сьогодні. Дістало!

Коли я сідаю їсти, до кімнати заходить Єва з Валіком. Вони знову про щось сперечаються, але я не прислухаюся. Єва помічає мене:

— Привіт, Ліно, смачного, — Валік просто киває.

— Привіт! Єво, ти посуд помити мала ще вчора, — поки я просто констатую факт.

— Ой, я забула. Помию сьогодні ввечері.

— У нас на кухонному столі місця вже нема, а зараз ти ще вимажеш, — я починаю закипати.

— Ліно, ти ж уже готувати сьогодні все одно не будеш, — вона серйозно?

— Єво, яка різниця? Ти весь час скаржишся, коли з’являються таргани, а сама постійно складаєш купи брудного посуду. Ти думаєш, вони так до нас заходити в гості перестануть?

— Та помию я цей посуд, заспокойся, — Єва намагається згорнути скандал.

— Ну-ну! Побачимо!

— Ліно, досить гнати на Єву, — починає заступатися за дівчину Валік.

— Ти не живеш у бедламі, так що мовчи! — кричу я на нього. — Пожив би ти, коли одна сусідка регулярно складає гори брудного посуду, так що на столі тарілку ніде поставити, а друга речі складає купами!

— Усе-усе, заспокойся, ми помиємо після себе посуд. Нема чого кричати, — хлопець вирішує, що говорити зі мною даремно.

У кімнаті нависає напружена атмосфера. Я спокійно доїдаю, мию посуд і сідаю за ноутбук. Пишу Марку:

— Не хочеш прогулятися ввечері? — хоч із кімнати на трохи втечу. Не хочу бачити ці задоволені пики.

— Не проти, — прилітає відповідь через кілька хвилин. — О котрій?

— О сьомій, — я ще хочу Юліані сказати, що думаю.

— Добре, я полетів, — лети, горобчику, пташко настирлива.

Вирішую глянути на домашку й не помічаю, як годинник показує шосту. У кімнату заходить Юліана з коробкою піци. Мій погляд спрямовується до смітника, за яким стоїть уже дві такі. Скільки ж можна?

— Усім привіт, — вітається Юліана, виймаючи навушники.

— Привіт, — синхронно відповідають Єва й Валік.

— Привіт, знову сміття складатимеш? — їдко кидаю я.

— Це ти про що? — не розуміє Юля.

— Про коробки з-під піци. Це вже третя буде, між іншим. Може, час їх винести, ні?

— Винесу, знайшла проблему, — знизує плечима дівчина.

— Ти мені це вдруге, якщо не втретє, кажеш, — я, виявляється, це навіть пам’ятаю.

— Та винесу я, заспокойся, Ліно. Не прискіпуйся.