Глава 9. Скільки коштують емоції

Ліна

Середа починається легко і з усмішки. А чого сумувати? Друга пара й хороше закінчення тренування не можуть не радувати. Оце я влаштувалася — краще не придумаєш. З приємними думками я збираюся на пари. Дівчата вже пішли, тож усе це відбувається під музику з підтанцьовуванням. Одягаюся, всовую навушники, вмикаю плеєр та йду до корпусу. Зайти я не встигаю, бо бачу Флору. Зупиняюся й вимикаю музику. Дівчина підходить і відразу душить мене у своїх обіймах:

— Привіт, люба моя, — усміхається своєю милою посмішкою.

— Привітик! День, який починається з другої пари, можна вже вважати хорошим? — гарний настрій заразний. Я теж розпливаюся в усмішці.

— Особливо, коли решта халявні. Ходімо? — ми заходимо в наш «апельсиновий» корпус.

— Ага, — ми йдемо до потрібної аудиторії.

— Як справи? Чим учора займалася? — Флора видає питання.

— Та нічим особливим. Усе як завжди. Привіт усім, — ми заходимо до аудиторії. Білі стіни, три ряди парт, великі вікна. Інколи мені здається, що аудиторії робили під копірку.

— Усім привітики, — позитивніше звертається Флора. Усі вітаються у відповідь.

— Сядемо трохи далі? — у мене немає натхнення писати конспект.

— Добре, пропоную перед Денисом з Авророю, — ми сідаємо за намічену парту на першому ряду.

— Я читати, — дістаю електронну книжку й відключаюся від світу. Флора дістає чергову фенічку*.

*Фенічка, або браслет дружби — браслет ручної роботи з бісеру, ниток, шнурівок, стрічок, шкіри чи замінника шкіри. Може бути як одного кольору, так і різного забарвлення.

Пари проходять легко й швидко. І ось я вже йду до гуртожитку з Авророю та Денисом. Дівчина видає пропозицію:

— Ліно, а не хочеш сьогодні прогулятися вдвох? — цікаво, а Денис де буде?

— Не проти, ми давно нікуди не вибиралися, — можна буде ще й дізнатися, як у неї справи.

— Чудово, зустрінемося о шостій унизу? — Аврора просто вражає ентузіазмом.

— Ідеально, а Денис не засумує?

Хлопець сміється й відповідає:

— Я сьогодні сам зайнятий. Так що гуляйте на здоров’я.

— У Дена співбесіда, — уточнює Аврора.

— Нічого собі! Вирішив знайти підробіток? — схоже, я щось пропустила.

— Та якщо вдасться знайти постійну роботу, можна буде у двійку з’їхати. А менше людей — легше.

— Тут сперечатися не буду. Ми живемо втрьох, і я не уявляю, що було б, якби нас було четверо, — я розумію його ідею.

— Денис хоче бути самостійним. Це так класно, правда? — додає Аврора.

— Дійсно, хороша ідея, — я навіть не маю, що додати.

Наш гуртожиток не найбільший у студмістечку. Це п’ятиповерховий будинок із дерев’яними вікнами й пошарпаними стінами. Біля парапету прямо зі стіни росте малесенька берізка. Я з першого дня не розумію, як вона там з’явилася. На парапеті, як завжди, стоять і курять кілька людей із гуртожитку. Усе вже таке звичне. Ми доходимо мовчки, прощаємося й розходимося кожен до себе. Схоже, вони щасливі. Я рада за них. Аврора якась навіть жіночніша стала. Але побачу на прогулянці. Може, я була про неї занадто поганої думки?

У гуртожитку відразу ставлю грітися картоплю. Переодягатися лінь та й навіщо? За пару годин усе одно йти. Час від часу помішую картоплю, щоб не пригоріла, але думками я далеко. Слова Венери тільки зараз повністю доходять до мене. Я дала згоду на заселення в моє тіло, хоч і тимчасове. Навіть думати страшно! Що ж вона хоче сказати Маркові? І чому я не спитала? Сам факт такого дійства ввів мене в прострацію. Дикість і тільки. Поки не відбудеться — не повірю. А поки й думати про це не варто. Знімаю з газу сковорідку та йду обідати. Поки їм, умикаю ноутбук. Треба з Марком домовитися про зустріч. Венера ж із ним поговорити хоче. Одразу запускаю соцмережу й відкриваю діалог із Марком. Замислююся й пишу повідомлення:

— Сподіваюся, ми побачимося сьогодні? — стараюся не думати, який це має вигляд.

— Якщо ти хочеш, — одразу прилітає відповідь. Мені щастить.

— Тільки пізніше, бо я ще з Ророю гулятиму, — сама не вірю в написане.

— Воу, навіть так? Добре, то о котрій?

— О дев’ятій, — пізно, але треба. Я хочу зрозуміти, чи правду сказала Венера, а це єдиний шанс перевірити.

— Окей, я полетів, — відповідає Марк. Чудово.

Мию посуд, сідаю трохи повчитися. Зосередитися важко, але я чесно намагаюся. Не без успіху. За десять хвилин шоста я відкладаю зошити й одягаюся. Що ж, Авроро, чого чекати? Спускаюся, її ще немає. Як я могла забути про стандартне запізнення? Посміхаюся сама до себе. Але чекати довго не доводиться: Аврора виходить хвилин за п’ять після мого приходу й починає розмову:

— Привіт ще раз, — усміхається дівчина. Її волосся зібране у хвіст. Одягнена вона в тепле пальто.

— Привіт, куди прямуємо? — усміхаюся й розслабляюся, що навіть дивує.

— Пройдемося парком? — я киваю, і ми йдемо.