Глава 8. А чесність нині не в моді?

Ліна

Попри складне тренування я прокидаюся досить легко. Збираюся. Час від часу грає будильник Єви. Дівчата сплять як убиті. Здається, Єві теж на першу. Снідаю й вирішую її спитати:

— Єво! — нуль реакції. — Єво, прокидайся! Тобі ж на першу?

— На першу, — дівчина знову заривається в ковдру.

— У тебе лишилося пів години, щоб зібратися, — на ці слова вона реагує моментально.

— Чорт! Я знову проспала? — Єва зривається й біжить чистити зуби.

— Ще одна хороша справа. Я пішла! Гарного дня, — кажу сусідці й одягаю пальто.

— І тофі гавного дня, — чую у відповідь. Здається, чистити зуби й говорити одночасно — не найкраща ідея.

Спускаюся вниз і бачу Дениса, який чекає на Рору. Підходжу й вітаюся:

— Привіт, що, як завжди? — Аврора не сильно пунктуальна.

— Привіт! І як ви взагалі на пари встигали?

— Нормально. Просто якщо Аврора вчасно не збиралася, я заходила до неї. Виходило швидше.

— Візьму на замітку, — у цей момент виходить Рора.

— О, привіт, Ліно! Вирішила приєднатися до нас? — питає вона бере Дениса за руку. Ми виходимо.

— Просто вийшла, а Денис на тебе чекав. Готові до модульної? — я бачу два скривлені обличчя.

— Ліно, не знущайся. Ми сподіваємося списати, — каже Денис.

— Я спеціально вчора шпори друкувала на листочках у клітинку, — додає Рора.

— Усе з вами ясно, — посміхаюся я, — чому я не здивована?

— Бо це ми? Гальорка в найкращому вигляді, — гордо каже Аврора.

— Ага, а я ботан, знаю. Зате я спокійніше буду писати, — знайшла, чим пишатися.

— Ну от, ти сама все знаєш, — сміється Аврора, Денис просто мовчить.

— Знаю, але я теж, де можу, ловлю халяву. Інакше яка я студентка? — сміюся вже я.

— Ну так. Добре, корпусе, що ж ти так близько? — Аврора дивиться на помаранчеву будівлю із сумом.

Ми мовчки заходимо і йдемо до потрібної аудиторії. Дошку, здається, не витерли з минулої пари. Флора сидить на ряду біля вікон. Пейзаж за ними зараз доволі сумний, якщо не враховувати кольорове листя, яке контрастує з білими стінами нашої аудиторії. Дівчина відразу починає розмову:

— Привіт, готові до страху й списування? — сонце, я тебе люблю.

— І хто ще так позитивно може описати модульну? — роздягаюся й усміхаюся.

— Я і тільки я? — Флора мене обіймає, і я сідаю до неї за нашу звичну парту.

— Безперечно! Готова? — розслабляюся. З Авророю чомусь я завжди напружена.

— Авжеж! Але шпаргалки теж є, — посміхається.

— Усяке буває, правильний підхід, — на цих словах заходить викладач. — Удачі, — додаю вже пошепки.

Модульна виявляється не надто страшною. Ми з Флорою спокійно пишемо. Викладач двічі робить зауваження Аврорі: чому я не здивована? Наступні пари не відрізняються різноманітністю. Сьогодні я не відразу в гуртожиток. Мене радує те, що нам із Флорою по дорозі.

— Я сьогодні з тобою. Мені в супермаркет, — я щасливо всміхаюся. Настрій хороший.

— Чудово. Ходімо, — Флора, як завжди, на позитиві.

— Модульна виявилася не такою важкою, правда? — ми, не поспішаючи, ідемо вздовж дороги до метро. Машини з гуркотом пролітають повз нас.

— Ага, у мене всі питання були з того, що я вивчила. А от Рорі не пощастило.

У мені вмикається зловтіха:

— Так і треба. Нема чого завжди на списування сподіватися. Мене дістали хвастощі щодо гальорки.

— Не будь така жорстока. Так не можна, — Флорі явно не подобаються мої слова.

— Вибач, просто… Неважливо. Які плани на сьогодні? — вона нічого не знає, хай так і лишається. Моє сум’яття заглушує шум машин.

— Ніяких особливо. Вишку треба повчити. Куміхімо* хочу доробити з майстер-класу. Малі, певно, будуть потім мучити. А в тебе?

*Куміхімо — це спеціальні косички-шнурки, створені за допомогою особливого японського плетіння.

— У мене все вивчене. Зараз куплю продукти. Може, що цікаве приготую. Давно себе не балувала. Потім гуляти з Марком, напевно. Я вже звикла до цих прогулянок, — правда, сьогодні пакостити буду. Хтось буде злий.

— Приготуй. Себе треба любити. Без цього нічого не буде.

— Напевно. Спечу картоплю з куркою. Посиплю сиром. М-м-м… Смакота, — усміхаюся.

— Не дражнися, мені ще годину додому добиратися, — ми обоє сміємося.

— От і магазин. Бувай, сонце, — обнімаю Флору.

— До завтра, люба.

Ми розходимося. Я скуповуюся в магазині та повертаюся до гуртожитку. Дорогою вирішую набрати Аріадну. Я йду дворами, навколо житлові багатоквартирні будинки. Восени вони чомусь мають особливо похмурий вигляд, лавочки біля під’їздів пустують. Після третього гудка чую бадьору відповідь: