Глава 7. Пообіцяй мені

Марк

Як думаєте, буває добрим ранок понеділка? Може й так, але не коли ти прокидаєшся під три різні будильники, ще й після бійки в Мертвому Місті.

— Усім доброго ранку.

— Ти, напевно, знущаєшся, — відповідає заспаний Матвій.

— Є трохи, — киваю я й іду вмиватись.

Нашвидкуруч ковтаю каву з бутербродами й одягаю свій синій костюм, тільки тепер із білою сорочкою.

— Як на свято, — кидає мені Лев.

— Ні, просто мені так звичніше, — та й зустрічають нас за одягом. Психологія сприйняття й все таке.

— Тоді удачі тобі.

— Дякую, — я вдягаю пальто, беру сумку й виходжу з кімнати.

Іду до корпусу. Небо застилає велетенська сіро-чорна хмара. Хоч би дощу не було, парасолька ж у кімнаті лишилася. У кишені розривається телефон.

— Привіт, Машо, — відповідаю на дзвінок.

— Привіт. Скажи, будь ласка, що мене сьогодні не буде.

— Ти захворіла?

— Ні, сиджу з малечею, а ти ніби хвилюєшся? — хіба що від природної доброти.

— Добре. Якщо будуть питати, я скажу. Бувай.

Хоч один день відпочинку. Біля корпусу я зустрічаю Ліну.

— О, привіт! Теж на пари? — дівчина мило усміхається.

— Привіт. Ні, академку складаю. У мене в колишньому ВНЗ деяких предметів не було. Тепер мушу наздоганяти, — я доброзичливо всміхаюся, і наступні слова вилітають уже самі собою, — зустрінемося ввечері?

— Можна. Я на завтра все вивчила. Лишилися дрібні справи по господарству, — молодець дівчинка, як знала.

— Сьома підійде?

— Підійде. Гаразд, я побігла, бо ще запізнюся, — я киваю у відповідь, і дівчина втікає.

Леді Фортуна сьогодні за мене. Дуже добре. Мені ще історію української журналістики складати. Ось і сто десята аудиторія. Стукаю у двері й заходжу. В аудиторії тільки викладачка.

— Доброго ранку. Можна? — я усміхаюся.

— Так, Марку, проходьте. Невже зробили? — схоже, так рано мене не чекали.

— Зробив, — я протягую їй файл із рефератом.

— Добре, але ви ж розумієте, що повну оцінку я не можу вам поставити?

— Тобто?

— Я не можу поставити вам за курс більше за трійку, — оце на тобі.

— Чому так?

— Бо ви зробили надто мало, — може й так, але в мене ще до чорта дисциплін.

— Але, Тетяно Володимирівно, ви самі вносили свій предмет до списку завдань.

— Так і є, а що вас не влаштовує? Одразу складете дисципліну.

— А можна запитання? — так просто я відступати не збираюся. А гірше все одно вже не буде.

— Звичайно.

— А ви тільки викладаєте чи маєте практичний досвід?

— Ви сумніваєтесь у моїй компетентності?

— Ні, це просте запитання, — хіба трохи провокаційне.

— Я працюю в журналі «Аналітика», а що?

— Як журналістка, що практикує, ви б погодилися на щось, якби вас просто поставили перед фактом?

— Ні, — викладачка навіть усміхнулася. — Добре, якщо хочете відчути себе справжнім журналістом, у мене є для вас завдання. Впораєтеся — отримаєте п’ятірку, ні — будете складати мені до позеленіння. Згодні?

— Усе чесно. Я згоден, — моя цікавість мене погубить.

— Добре. Ви маєте взяти інтерв’ю на суспільно важливу тему у звичайного перехожого й записати його. Тільки без хитрощів. Не відходьте далеко від корпусу, щоб я бачила вас у вікно, — теж мені Око Саурона.

Оце так завдання. І що я маю, блін, їй принести? Кого я зараз зможу зловити? Але відступати пізно. Я дістаю із сумки свій блокнот і ручку та виходжу з аудиторії.

Біля корпусу народу небагато: усі на парах. Компанія хлопців, що стояли й курили поряд, почувши, що я хочу взяти в них інтерв’ю, розбіглися, як чорт від ладану. Викладач, що проходив повз, сказав мені: «Для такої дурні є студенти, а мене нічого відривати від важливих наукових справ». Ще двадцять хвилин я намагався ловити перехожих, але нічого доброго з цього не виходило. Почати розмову мені вдавалося, але після озвучування теми інтерв’ю співбесідників просто вітром здувало. Я вже й не рахував людей, які мені відмовляли, коли побачив ЇЇ: руду кучеряву дівчину в темно-зеленому пальті. Вона сиділа на лаві біля корпусу й щось малювала. Я усміхнувся, сів поряд і почав розмову:

— Добрий день. Я спеціальний кореспондент журналу «Аналітика». Можу я взяти у вас інтерв’ю? — легкий, ледь помітний дотик до її руки. Психологічні прийоми ніхто не скасовував.

— У мене? — дівчина розгублено усміхається. — Можете спробувати.

— Як вас звати та чим ви займаєтесь?

— Мене звати Влада. Навчаюся на графіка.

— Дуже приємно. Я — Марк. Отже, тема нашого інтерв’ю: ситуація на сході країни.