Глава 6. Правда буває гірка

Марк

Неділя. Ранок. Кому захочеться вставати рано у вихідний день? Правильно — нікому. Але мені не щастить: прокидаюся о сьомій і не можу більше заснути. Тіло трохи болить після тренування, але це дрібниці. Бувало й гірше. Злізаю з ліжка й швидко вмиваюся. Одягаюся й вмикаю чайник. У повній тиші він гримить гучніше за танковий постріл, але вибирати ні з нічого. Після чашки життєдайного напою мозок остаточно прокидається. Треба свіжим поглядом подивитися на те, що було сьогодні вночі. Я повертаюся на ліжко, кладу руки під голову й заплющую очі. Візуалізація мислення — корисна річ. Отже, що ми маємо: з одного боку — Ліна, яка щось знає, але поки нічого не хоче казати. Вона — моє єдине джерело інформації про Мертве Місто в цьому світі. От тільки тиснути на неї я не хочу, та й навряд зможу. З іншого боку є сторожі Брами, проте на них треба знайти важелі впливу. Просто так вони нічого не скажуть. А мені точно треба дізнатися про Хранителя хоч щось, щоб зрозуміти, які ще мотиви стоять за нашим контрактом. Він ніколи не погодився б на таке нахабне прохання, якби я не був йому потрібен. Що ж, почнемо з малого.

Я спускаюся з ліжка й відкриваю ноутбук. Ліни ще немає онлайн: надто рано. «Ти щось знаєш про Хранителя?» — надсилаю я. Відповість, коли зможе. А поки можна й почитати. Я повністю зосереджуюся на книжці. Не знаю, скільки часу пройшло. Плаский світ Пратчетта завжди захоплює читача. До реальності мене повертає сигнал про повідомлення.

— Трохи знаю, потрібна інфа? — ще й як, дівчинко, ще й як.

— Не відмовлюся. Побачимося? — якраз заповню вільний день.

— Пізніше. Я буду вільна після третьої, — ну або пів дня.

— Тоді о четвертій унизу?

— Ідеально.

— Тоді я полетів.

Може, тепер хоч щось стане зрозуміло. Здається, я вже не просто звикаю, а прив’язуюся до таких вечорів. Але якщо хочу дізнатися корисну інформацію, треба взяти себе в руки.

— Доброго ранку. Ти світишся, як зірка на ялинці, що вже такого встигло статися? — зацікавлено запитує Лев.

— Та нічого. Вечір обіцяє бути приємним.

— А-а-а. Ну успіхів тобі, — Лев хитро посміхається.

— Дякую. Удача мені точно знадобиться.

Я знову поринаю в ноутбук. Фільм якийсь подивитися чи що? Учитися немає жодного бажання, хоча й не завадило б. Тільки-но я починаю шукати фільм, як мене відриває дзвінок.

— Алло, привіт, — чую в слухавці голос Маші.

— Привіт. Ти щось хотіла?

— Так. Ти не міг би приїхати й допомогти мені з академрізницею?

— А можна точніше? Її все ж багато.

— Я на економіці застрягла. Узагалі не розумію, нащо вона журналістам, — можна подумати, ти необхідність інших предметів розумієш.

— Вибач. Я сам за неї ще не сідав, — та й до біса такі поїздки.

— Ну будь ласка. Може, зробимо разом? — а-а-а, знову ці вмовляння.

— Ні. Я економіку буду складати пізніше. Чого й тобі раджу.

— Можливо, тоді просто побачимося?

— У мене на сьогодні інші плани. До понеділка, — вийшло якось жорстко.

— Ну добре. Вибач. Бувай, — засмучено відповідає дівчина й кладе слухавку.

Потім хтось буде розказувати, що я занадто грубо відповідаю. Хто ж їй винен, що по-іншому до неї просто не доходить? І до четвертої я б точно її не здихався, а мене це аж ніяк не влаштовує. Я знову повертаюся до фільму. Так пролітають останні дві години, і за десять четверта я вже стою внизу, чекаючи на Ліну.

— Привітик, як день? — весело починає розмову дівчина.

— Привіт, нормально. А в тебе? — Ліна спотикається, я притримую її за талію, а потім просто лишаю руку.

— Чудово. Ти хотів спитати щось про Хранителя?

— Так. Хто він і з чим його їдять?

— Завідувач Арени. Чорний. Завжди підливає масла у вогонь під час бою. Через це звідти рідко повертаються обоє. Раніше час від часу брав учнів, але давненько вже такого не було.

— Прямо коротка довідка, — хтось явно готував відповідь. Якась вона аж надто шаблонна. Чого б це?

Наша розмова обривається до самого кафе. Ми замовляємо дві кави, Ліна продовжує:

— Як ніч?

— Нічого, повертався на Арену, — дівчина, здається, трохи здивувалася.

— Навіщо?

— Познайомився з Хранителем. Тепер я його учень.

— І що ж він попросив натомість? — з мене хочуть щось витягнути, оце так номер.

— Неважливо. Головне, що я зможу взяти реванш, — спокійно відповідаю.

— Стилетом? Ти не думав, що мечем було б простіше виграти.

Стоп! Що?! Я ледь не захлинаюся кавою.

— Це була ти?! Мені не здалося, що плаття й волосся змінилися… Але ж ти не чорна? А сукня стала саме такою, — чорт, навіть не віриться.

— Так, я чорна. Мене це влаштовує, — моєму здивуванню немає меж, але я маю дізнатися одну деталь, перш ніж вирішу, що з цим усім робити.