Глава 5. Учні чи пішаки?

Марк

Такого тяжкого суботнього ранку в мене давно не було. Зістрибую на підлогу, ребра й ногу прострілює болем. Я ледь тримаюся на ногах, хапаюся за стійку ліжка, щоб встояти. Ден мирно спить, обнявши Аврору, Матвій хропить на ліжку під ними. Єдиний, хто помічає мій дивний стан, — Лев:

— Що, тяжка нічка? — блін, ти екстрасенс, хлопче, чи як? — Пити треба менше, — весело додає хлопець.

 — Та я майже непитущий, — намагаюся видавити з себе усмішку, але розумію, що мне ледь не мутить. — Просто не виспався.

— Ага, нічого вечорами пропадати невідомо де.

Я нічого не відповідаю. Названий варіант мені явно не підходить. Заходжу до ванни й вмиваюся просто крижаною водою. Трохи відпускає, мозок починає нормально працювати. Схоже, усі рани впливають і на цю реальність. Цікаво, а володіння зброєю переходить? Хоча це було б надто добре. Повертаюся до кімнати, одягаюся й сідаю за ноут. Їсти не хочеться зовсім. Знаходжу в блокноті список предметів з академрізниці та завданнями до них. Треба робити хоч потрохи, а то можуть і послати, якщо в терміни не вкладуся. А двадцять дисциплін зовсім не радують.

О, історія української журналістики — це має бути нескладно. Остаточно збираюся з думками й поринаю в роботу. Сторінки вебсайтів пролітають перед очима, багато з цього я й так уже знаю, не дарма «друга найдавніша професія»* приваблювала мене з дитинства. Через 2 години роблю перерву. Чаю випити не завадить. Тільки мозок відривається від роботи, як мене атакують питання. Що за дивний бій був уночі? Що це було за місце? З ким я нарешті бився? Єдина, хто може мені хоч щось пояснити, — Ліна. Треба розпитати її. Плюс непоганий привід провести ще один вечір разом. Інформація — наше все, хоча кого я обманюю? Ця дівчина подобається мені дедалі більше. Усе, досить роздумувати. Робота чекає. Я знов поринаю в завдання. Закінчую, коли на годиннику майже шоста. Тепер треба буде захиститися в понеділок — і одним предметом стане менше. Пройти за кілька годин те, що нормальні люди вчать семестрами — голова просто йде обертом. Але вибору немає: я не збираюся звідси вилітати. Заплющую очі й глибоко вдихаю-видихаю декілька разів. Тепер час розібратися, де мене вночі носило. Заходжу в соцмережу. О, Ліна якраз онлайн.

*Журналісти часто називають свою професію другою найдавнішою у світі, інколи так підкреслюють їхню близькість із куртизанками.

— Ти б не хотіла побачитися? Треба поговорити про ніч, — відправляю й розумію, як дивно це може звучати.

— Добре, через скільки? — моя цікавість і так уже мене зсередини їсть, тому добре, що нікого не треба вмовляти.

— Пів години тобі вистачить?

— Вистачить, — навіть дивно якось. Дівчина, яка збирається менше ніж годину. Ця думка викликає в мене усмішку.

— Чекатиму внизу, — відписую я й починаю збиратися сам.

— Ок, — прилітає у відповідь.

Нашвидкуруч прасую бордову в синю клітинку сорочку, одягаю джинси. Матвій звертає увагу на мою метушню:

— Куди це ти збираєшся?

— Та просто прогулятися, — я сама невинність.

— З ким? — питає хлопець із натиском.

— Секрет фірми, — відповідаю я з посмішкою. Якщо не дурень — сам зрозуміє.

— Ну дивися. Ми тебе попередили, — як же це мене бісить.

— Ага. Бачиш, як мої коліна трясуться, — з насмішкою відповідаю. Не чекаючи відповіді, я вдягаю куртку й виходжу з кімнати.

Я майже відразу стикаюся з Ліною. Чорт, а вона гарна. Так, стоп. Зберися. Спочатку інфа.

Ліна

Вимикаю ноутбук, зачиняю двері та зустрічаюся в коридорі з Марком. Не даю йому почати першим:

— Привіт. Здається, зустрілися ми раніше, ніж мали, — невинно усміхаюся.

— Привіт, схоже, що так. Підемо в кафе?

— Так, звісно, — ось там і буде розгром. Нічого, я готова. Ми йдемо до кафешки. На вулиці пройшов дощ, тому в повітрі висить запах вологого листя. Вітер ледь-ледь грається з волоссям.

— Як субота?

— Чесно? Провчилася пів дня. Зате на тижні майже вільна.

— Похвально. Я теж трохи вчився. Вирішив перестати вчитися ночами, але з академрізницею виходить погано.

— Ти що, не спиш ночами?

— Поки сплю, але з кількістю того, що треба скласти, скоро це стане розкішшю, — Марк усміхається.

— Так не можна! Уночі спати треба, — ну або принаймні це повинно мати такий вигляд.

— Це говорить постійна гостя Мертвого Міста? — він знущається.

— Але ж спати лягаю я вчасно, — стою на своєму.

— Добре, буде по-твоєму. Ось і кафе, прошу, — здається хлопець і відчиняє мені двері. Роблю реверанс і заходжу.

За стандартною схемою Марк допомагає зняти пальто, ми всідаємося (хлопець сідає біля мене) й робимо замовлення. Стоп! Він же не знає, що це я була. Поки. Проговорюся ж. Себе знаю. Обережно починаю розмову:

— Як ніч? Був ще якийсь бій? — чекаю реакції.