Глава 3. Новий гравець

Марк

Будильник розривається на всю кімнату. Я розплющую очі й розумію, що це не мій. Матвію, щоб тебе чорти взяли, вимкни телефон! Грубо, але дієво: хлопець вимикає будильник і лягає спати далі. «От гад, і нащо ти його заводив?» — думаю я й зістрибую з ліжка. Все одно більше не засну.

Я вмикаю чайник і йду вмиватися. Роблю каву й бутерброд з ковбасою. На очі потрапляє годинник. Тільки сьома ранку, а на яку мені пару? Стоп, сьогодні ж вихідний, ніяк не звикну до нового розкладу. Та щоб тобі добре спалося, друже Матвію! Поки я їм, Ден збирається і йде на пари, а от Лев сідає навпроти мене й запитує:

— Ти хіба на пари не йдеш?

— Ні, у мене вихідний. Думав відіспатися, — з усмішкою додаю я, — у вас таке кожного ранку?

— Так. Кожен раз ставить і кожен раз просипає. Це наш ранковий атракціон, — сміється Лев у відповідь.

— Весело, нічого не скажеш. Як ви його ще не прибили?

— А нащо? Він ніби нормальний хлопець.

Лев не схожий на того, кому можна отак просто нав’язати свою думку, тому просто лишаю його оцінку без коментарів.

— Марку, мені тут трохи розповіли про тебе…

— Що, багато хорошого почув? — з посмішкою перебиваю його я.

— Ой, не дуже. З їхніх слів виходить, що ти просто нестерпний нахаба, — чесно відповідає Лев.

— А сам що думаєш? — ставлю я провокаційне питання.

— Думаю, не солодко тобі довелося в житті й за словом в кишеню ти не лізеш. Як там, до речі, у Луганську? — стоп, союзник союзником, але цього я тобі не скажу.

— Не будемо поки про цей етап мого життя. Розкажи краще про себе.

— Добре, вибач. Я зі Львова, навчаюся тут на радіотехніка, — небагато інформації. Хлопець не з балакучих.

— Зрозуміло. Ну хоч одна нормальна людина, — Лев знову сміється.

— Та не перебільшуй ти. Я теж спочатку з хлопцями не міг порозумітися. Перебісяться. Ти, головне, оберти не скидай, нехай побудуть у незвичній ситуації.

— Та я й не збирався, — здається, є контакт.

— Відчуваю, що жити нам буде весело, — хлопець хитро посміхається, — гаразд, я на пари.

— Давай. Щасти.

Я вмикаю ноутбук. Що там мені вчити треба? Після хвилини копирсання в блокноті знаходжу потрібний запис. Три завдання з технічного редагування та виступ на основи журналістики. Небагато, ще весь день попереду, потім зроблю. Я відкидаюся на стільці й заплющую очі. У думках одразу постає картина вчорашнього бою. Що це в біса було?! Занадто реальне для сну, та й пам’ятаю я все до дрібниць. Треба починати спати ночами, а то я, схоже, божеволію.

З роздумів мене вертає сигнал повідомлення:

—  Привіт, а ти хіба не на парах? — пише Ліна.

— Привіт. У мене взагалі вихідний, а ти?

У мене з’явилася безумна ідея: розпитати її. Ага, і відразу з нею розпрощатися — спиняю я себе, внутрішній голос, як завжди, на посту.

— Мені погано, я зараз що завгодно віддала б за знеболювальне, — оце так номер, що з нею?

— Сильне треба? — питаю я, а сам згадую, де лежить мій пакет із ліками.

— Та не дуже. Просто голова тріщить, — так діла не буде, вона мені жива потрібна.

— Пиши кімнату, зараз принесу.

Хоча, в усьому є свої плюси: хоч дізнаюся, де вона живе. Інформація — наше все.

— 2-13. Двері направо.

Я дістаю з-під ліжка свою сумку й знаходжу потрібні таблетки, одягаю кофту, спускаюся поверхом нижче. З голови ніяк не виходить проклятий бій, та щоб мене. Збираюся з думками й стукаю у двері.

— Заходьте, — ледь чутно відповідає Ліна. 

Заходжу й бачу кімнату, дуже схожу на нашу. Невелика відмінність у тому, що тут три звичайних ліжка й тільки два столи. І як вони ними діляться?

— Привіт, лікаря викликала? — я усміхаюся й віддаю їй таблетки. Вигляд у неї ще той. — Що таке? Вдарилася?

— Ну майже, — Ліна явно щось не доказує, чого б це? 

— А що болить?

— Правий бік і голова. 

Оце номер: я згадую її поранення в бою. Мозок складає два і два та закипає.

— Питати, що сталося, даремна трата часу? — треба її розпитати: групових галюцинацій не існує.

— Ти не повіриш, якщо я розповім.

— Чому ж не повірю?

— Якщо я скажу, що пів ночі билася на мечах, то ти просто сприймеш мене за божевільну, — ага, і себе заодно.

— Бій на мечах? З посохом і магією? — я навіть сідаю з подиву.

— Ти пам’ятаєш? — вона, здається, теж трохи шокована.

— Кожну деталь. Але це ж неможливо, так? — мозок усе одно протестує.

— Це можливо. Я живу так уже третій рік, — я тут після однієї ночі з’їжджаю з глузду, а вона вже три роки отак.