Глава 2. Не в той час, не в тому місці

Ліна

Ранок розпочинається нестерпним головним болем під звуки ненависного будильника. І чому рани, отримані в Мертвому Місті, болять у цьому світі? Попри тяжку голову, я помічаю, що з моєю енергією щось не те. Давно вона не змінювалася. Невже знову? Я заплющую очі й бачу, замість звичного оранжевого, білий. А це ще з якої радості? Я знову набралася забагато сил? Чи це нічия з Левом так вплинула… 

Лев. Його ім’я нагадує мені про гірку образу. Навіщо було викликати мене на бій, невже мало було просто піти? І він тепер чорний. Не розумію: навіщо було змінювати колір? Лев же був білим. А тепер, оскільки бій закінчений унічию, буде повторний виклик. Чорні не допускають таких помилок: або виграш, або поразка, але не нічия. Треба свідка завести чи що, а то ще проти правил вирішить грати. А оскільки моя сила зросла, то все можливо. Я вже й забула відчуття білих. Велика сила, віра в добро й служба йому. Хоча добром я це досі впевнено назвати не можу: забагато «але» в обох сторін. Проте це означає, що я знову володію силами чотирьох стихій, а це — явний плюс. Треба вставати. Сьогодні ще з новим знайомим обіцяна прогулянка.

Встати виходить із другого разу. Добре ж мене гримнули. Хоч на другу пару — і те радує. Три пари, а далі свобода. Хоч на завтра нічого не треба буде, а то б на таку голову «вивчила». Кімната не пливе перед очима, отже, усе не так погано. Дівчата сплять у своїх ліжках. Наша невеличка кімната вже стала для нас домом. Три звичайних ліжка біля стін; два столи: один біля вікна, другий біля дверей; шафи, які займають майже всю вільну стіну, лишаючи місце лише холодильнику, — це все стало таким звичним і рідним.

Таблетка для голови за час збирання на пари трохи починає діяти, і я зі звичною усмішкою поспішаю в просторий хол. Блідо-рожеві стіни, мармурова підлога й великі дерев’яні вікна не додають йому краси. На виході турнікет із будкою вахтера. Тут мене має чекати Рора, сьогодні вона зібралася раніше. Дівчина відразу дивує питанням:

— Ну що? Як тобі цей Марк?

— Хлопець як хлопець, а що?

— Та нічого. Він на тебе так дивився. Мені стало цікаво. Та й із Левом у тебе не клеїться, — легко каже вона. Чорт, я ж їй нічого не сказала.

— Роро, з Левом ми, — мнуся, але таки договорюю, — розійшлися. Він учора написав. 

Так, усе скінчено. Якщо не враховувати нічного бою.

— Так? То ти б придивилася до цього Марка. Мені здається, що він на тебе запав, — Аврора завжди була пряма як двері.

— Авроро! Я тільки з Левом розійшлася, а ти вже мені іншого сватаєш. Сама за Денисом сохнеш, а все всім розказуєте, що ви лише друзі.

— І що? Життя ж на цьому не закінчується. А щодо Дениса — ми просто не хочемо поспішати.

— Ну-ну… — нарешті ми доходимо до корпусу.

Наш корпус виділяється на фоні решти в студмістечку. По-перше, це невелика триповерхова будівля, повністю пофарбована в помаранчевий колір. По-друге, наш корпус віддалений від решти й розташований фактично в парку. Нам це подобається, бо за вікнами місцями просто казковий пейзаж. Ще й інколи можна білочок побачити.

Як тільки ми заходимо в аудиторію, яка нічим не відрізняється від решти (невелика кімната з блідими стінами й трьома рядами парт), мене ледь не збиває з ніг радісний вихор — Флора. Ще одна моя подруга, позитив нашої групи. Вона — висока струнка дівчина з трохи широкими стегнами. Але всю увагу відразу привертає її довге, до сідниць, русяве волосся, яке вона часто збирає китайськими паличками або заплітає у звичайну косу. Сьогодні воно розпущене. Я вітаюся з подругою:

— І тобі привіт, Флоро, — я не можу не усміхнутися.

— Привіт, Ліно. Ти вишку всю зробила? Мені один номер лише… — і як їй відмовити?

—  Зараз роздягнуся й дам тобі зошит.

Здається, день має бути хорошим.

Пари пролітають непомітно. Флора постійно відриває мене від думок. Так, не дивно, що її енергія жовта — колір сонця. Вона дуже позитивна і світла людина, яка до всього ставиться з оптимізмом і мене ним регулярно заряджає. А інколи мені його страшно не вистачає.

Марк

Кава — мій найкращий друг, особливо після безсонної ночі. Погана звичка вчитись і писати ночами до добра не доведе, але інакше я вже не можу. Плюс треба було подумати, що з новою знайомою сьогодні робити. Зацікавила вона мене більше за інших. А тут така прекрасна можливість познайомитися ближче. Цей раз бажано хоч трохи продумати план. Імпровізація — це, звісно, добре, але Леді Фортуна — створіння ревниве, може й познущатися. З такими думками я випиваю чашку кави і йду на першу пару. Листопад одразу змушує мене прокинутися. Холодний вітер роздуває поли мого пальта. Я доходжу до помаранчевого корпусу. Нові обставини трохи напружують, але я нікому цього не показую: нема чого свої проблеми світові продавати.

Пари тягнуться неймовірно довго. Спілкуватися в групі я так ні з ким і не почав: не прийняли мене. Лише косі погляди й перешіптування за спиною. Ненавиджу, коли отак: щось не подобається, то підійди й скажи прямо. З іншого боку, чого ще чекати від колективу, у якому, крім мене, сімнадцять дівчат і один хлопець, та й той ні риба ні м’ясо? Хоча це пів біди: місяць тому вони взагалі підписи збирали, щоб мене звідси виперти. Індивідуалісти-вовки, щоб їх. Єдиний виняток — дівчина, яка перевелася зі мною, але це спілкування не можна назвати приємним. Маша регулярно дістає мене дзвінками і явно сподівається, що я відповім на її почуття. Вона ж схожа на таку собі сіру мишку: середній зріст, ніяких приємних особливостей фігури, а темне волосся майже завжди зібране у хвіст. Нічого цікавого.