Глава 1. Знайомство

Ліна

Звуковий сигнал повідомлення відриває мене від перегляду ще однієї серії серіалу: Денис знову просить допомогти з домашнім завданням. Повільно потягуюся, відкладаю ноутбук і взуваюся. Знайомий коридор, знайома прохолода. Потрохи я звикаю до гуртожитку. До цих трохи пошарпаних тонких стін, через які завжди настільки чути сусідів, що лишитися самій у кімнаті — майже неможливо. Я тут уже більш як два місяці. За цей час з’явилися нові знайомі, але, на щастя, не зникли старі. Ось і двері блоку Дениса. Стукаю й заходжу:

— Усім привіт! Денисе, з чим проблеми? — повертаюся до одногрупника, який сидить за своїм столом.

— Та знову ця проклята вишка!

У Дениса звичайна кімната гуртожитку: кремові, пошарпані часом шпалери; потемнілий потертий паркет; велике старе дерев’яне вікно; два двоповерхових ліжка, які стоять біля стін справа від входу. Ближче до дверей з обох сторін — столи Лева й Дениса. Зліва — старезні дерев’яні шафи під стелю.

Я вже хочу почати розв’язувати задачі, коли мою увагу привертає новий сусід хлопців. Надміру худий незнайомець зі світлим волоссям і блакитними очима за оправою окулярів лежить на другому поверсі ліжка, що зліва. Схоже, він теж звернув на мене увагу.

— Марк, — представляється він.

— Ліна, — не відводячи погляду, відповідаю я.

— Це наш новий сусід, — втручається Денис, показуючи своє недороблене домашнє завдання.

Доводиться повернутися до складних задач із вищої математики. Я відчуваю погляд Марка весь час, поки допомагаю Денису. Коли все зроблено, я полегшено зітхаю і збираюся до себе, але тут втручається Матвій, ще один сусід Дениса:

— Ліно, ти прийдеш до нас святкувати День студента трохи пізніше?

— Ой, я зовсім забула про нього. Прийду, звісно. Аврора буде?

— Так, вона написала, що прийде через годину.

— Тоді я так само, — я усміхаюсь і йду до себе в кімнату.

Година пролітає непомітно. Я безтурботно повертаюся в кімнату хлопців. Мене зацікавив їхній новий сусід: хочеться познайомитися з ним ближче. Я стукаю у двері й заходжу. Аврора, моя подруга, уже тут. Вона — низенька, пофарбована в блондинку дівчина з карими очима.

— А ось і я! — посмішка з’являється на моєму обличчі.

— Сідай, пити будеш? — запитує усміхнений Матвій.

— А що є?

— Вино й коньяк, — відповідає Аврора.

— Тоді я буду трохи вина.

Я почуваюся не у своїй тарілці, хоча не розумію, чого соромлюсь. Друзів? Навряд. А от новий знайомий, який час від часу підіймає очі на мене з-за книги… Так, мені ніяково під його поглядом. Цікаво, яка в нього енергія? Я швидко прикриваю очі, щоб побачити її. Зелена. Колір спокою та врівноваженості, який, утім, може багато ховати. Від цих думок мене відриває Аврора, яка звертається до Марка:

— Може, вип’єш із нами?

—  Я не п’ю, у мене серце, — спокійно відповідає хлопець.

—  Та годі, у всіх нас серце! Спускайся давай! — не відступає Рора.

—  Ну добре, — після хвилини роздумів погоджується Марк.

Незвична компанія стає ще більш дивною. Я із самого початку не розуміла, що нас усіх поєднало.

Найстарший — Матвій — навчається вже на п’ятому курсі, йому 21. Високий, масивний, з чорним-чорним волоссям і карими добрими очима під темними широкими бровами. Веселий і добродушний хлопець із села, якого важко розгадати. Майже завжди носить джинси з однією з безлічі своїх сорочок. Його енергія мене спочатку сильно зацікавила. Напівпрозора зеленувата. Колір повітряної стихії, що свідчить про зв’язок господаря з вітром. І це позначається на Матвієві: спокійний і легкий у спілкуванні, але якщо зірветься, то схожий на ураган. 

З ним ми всі познайомилися через Дениса, наймолодшого з нас. Він був першим, з ким я почала спілкуватися. Ми обоє з однієї області, а на початку року знайомих було мало — от і гуляли вечорами. Денис теж високий, з підтягнутим тілом, золотистим волоссям і добрим обличчям. Він завжди одягається дуже продумано. Його колір — також зелений, але насичений. Це колір землі. Ось тут можна говорити про диявольське терпіння. Ніщо не може його зрушити.

З Авророю ж я подружилася випадково, у групі. Ця дівчина спочатку мені не дуже сподобалася. Трохи грубувата з частковою відсутністю манер. Вона багато лається, може випити на рівні з хлопцями. Завжди носить штани й ходить до спортзалу. Увесь час з ідеальним макіяжем. Куди мені? Її енергію я не бачу кольором, але точно знаю стихію. Вода. Але нехороша. Вона завжди може пристосуватися до ситуації й вивернути все на свою користь. Інколи я задумуюся: а довго протримається ця дружба? Та й чи можна це так назвати?

І от тепер цей незнайомець Марк. Я відчуваю, що в ньому не одна стихія. Не лише земля, але поки бачу тільки її.

Через пів години алкоголь усіх розслабляє. Як виявилося, Марк приїхав із Луганська. Він учився там на першому курсі в місцевому виші, а тепер як біженець перевівся сюди. Завжди мріяв стати журналістом і вступив на бажану спеціальність. Я ніяк не можу зібратися під його зацікавленим поглядом. Аж раптом мій телефон дзвенить, сигналізуючи про повідомлення. Невже Лев написав? Минулого разу ми знову посварилися. Він, напевно, замкнув би мене на три замки, якби міг.