Божевільний ранок

Сонячне світло пробилося крізь штори гостьової кімнати, змусивши Алекса мружитися. Він прокинувся першим і побачив, що вони сплять в обнімку: його голова була над її, а вона затишно спала в нього на грудях. Алекс із усмішкою заплющив очі й обняв її міцніше. Мері теж прокинулася. Як не дивно, вона його не відштовхнула, а обняла у відповідь.

— Добрий ранок, місіс Гард.

— Ти вже прокинувся? — тихо запитала вона.

— Так, і раніше за тебе.

— Зрозуміло.

Вони переглянулися, в очах чітко було видно іскру... і знову когось принесла нечиста.

Двері зненацька відчинилися. В кімнату на носочках зайшли не Ніка і Том, а дещо набагато гірше — їхні батьки. Містер Джон Гард тяг за собою відеокамеру й знімав усе підряд з різних ракурсів. Роберт Фокс у цей час вів прямий ефір у соцмережах, Том із Нікою влаштували справжню фотосесію зі спалахами, а місіс Фокс зі своїми подругами вже тримали в руках зразки тканин, бурхливо вибираючи кольори та розміри для майбутніх весільних костюмів.

Усе було б добре, якби ці двоє вчасно розвернулися й лягли по краях ліжка, але ні — у них спрацював рефлекс, і вони лише міцніше кинулися один до одного, небажаючи відпускати напарника.

Нарешті вся галаслива делегація покинула приміщення. Герої змогли розплющити очі, переглянулися й мовчки встали. Ніхто з них не став говорити про те, що щойно сталося. Спустившись на кухню, вони знайшли на столі записку: «Ми з Томом пішли по покупки до завтра. Закрийте двері з іншого боку».

— Де вони? — запитав Алекс, озираючись.

— Ніка потягла Тома за покупками, — відповіла Мері, дочитуючи записку.

— Алекс, нам теж треба купити вбрання.

— А як же сніданок?

— Потім, заїдемо по дорозі до кафе.

— Ну тоді ходімо.

Вони вийшли з дому друзів. Краєвид навколо був прекрасний: яскраве сонце, де-не-де білі хмари, по лазуровому морю повільно пливуть човни й катери, співають птахи, а в повітрі стоїть неймовірний аромат квітів. Природа Туреччини заворожувала — кожен її край був гарний по-своєму.

Алекс упевнено сів за кермо.

— Ти за кермом? — здивувалася Мері.

— Так, сьогодні в тебе вихідний, документи розбирати мені не треба. До того ж я хочу спокійно їхати.

— Я не дуже ганяю... Але добре, як хочеш, я хоч відпочину.

Вона сіла на пасажирське сидіння, зовсім забувши про пасок безпеки. Алекс це помітив, нахилився до неї зовсім близько й сам пристебнув пасок.

— Ти забула про безпеку.

— Дякую...

— Мері на мить ніяково затихла, а потім додала: — Я відкрию дах.

— Так, давай.

Вони рушили з місця. Машина плавно мчала узбережжям.

— А чому ти раніше не приймав машини з відкритим дахом? — поцікавилася дівчина.

— Вітер постійно розгортав і плутав робочі папери, — посміхнувся Алекс.

— Як же тут гарно...

— Я погоджуюся з тобою. Слухай, Мері... Ти вчора загасила світло в кімнаті. Чому? Ти хіба не можеш спати без нього?

— Не можу, — тихо зізналася вона, дивлячись на краєвиди. — Просто ти й так зовсім не спав попередню ніч через мене. Тому я опанувала себе... І знаєш, мені навіть кошмар не снився.

— Це перший раз, коли тобі вдалося так заснути?

— Так.

— Я думаю, що поруч зі мною ти просто почувалася в безпеці. Можливо, твій страх із часом пропаде зовсім. Можемо спробувати сьогодні знову?

— Чесно кажучи, я про це думала... І, мабуть, я погоджуся. Тільки не подумай нічого зайвого, я просто хочу нарешті позбавитися цього важкого грузу.

— Я й не думав нічого такого, — щиро відповів Лис.

— Зупинися тут, — Мері кивнула на затишну кав'ярню біля дороги. — Я куплю кави й круасани. Тобі з чим?

— Зі згущеним молоком. І можна пончики також із такою начинкою.

— Ти читаєш мої думки, — посміхнулася вона.

Мері швидко повернулася з пакунками. Вони з апетитом перекусили прямо в машині й поїхали далі — до великого торгового центру.

Спершу вирішили обрати костюм Алексу.

— Який саме ти хочеш? — запитала Мері, обводячи поглядом бутик.

— Я думаю, щось із ланцюгами.

— Дивись, є ось такий варіант, — вона підійшла до манекена. — Чорний костюм, чорна краватка з оригінальною брошкою у вигляді оленя, а від коміра й до грудей з лівого боку йде подвійний ланцюг. Чорні брюки та білосніжна сорочка.

— Те що треба! — загорілися очі в Алекса. — Твоя сукня повинна гармонувати з цим костюмом. Маєш ідеї?

— На місці розберуся. Іди міряй.

Косьтюм сидів на Алекса ідеально — тютелька в тютельку. Після цього вони відправилися в жіночий відділ за сукнею. Фокс одразу вмостився на диванчику, оскільки сил стояти й перебирати вішалки в нього вже не було. Мері вибирала довго й ретельно.

Настав час примірки. Ось вона виходить у першій сукні — чорна, приталена, плечі відкриті.

— Інше, — похитав головою Алекс.

Далі пішла ціла вервечка варіантів: червона, синя, смугаста, коротка, довга, відкрита, закрита... Усе Алексу не подобалося. Зрештою він не витримав, встав і сам пішов між рядами. На одному з манекенів він побачив дещо особливе — як вона тільки її не помітила?

— Мері, тримай, приміряй цю, — просунув він сукню в кабінку.

— Дякую.

Минуло кілька хвилин, але Мері не виходила.

— Все добре? — поцікавився Алекс.

— Не зовсім... Я не дістаю до замка ззаду.

Він без вагань підвівся й зайшов у кабінку.

— Що ти робиш?! — злякалася від несподіванки Мері.

— Не міг покликати консультанта?

— Я просто допомагаю, тут поряд нікого немає, — спокійно відповів він.

Алекс акуратно застебнув замок, і вони вийшли до великого дзеркала. Сукня була неймовірною: біла, без рукавів, із широким поясом, усередині якого були вшиті залізні кільця. Від пояса до спідниці витончено спадали ланцюги — точнісінько як на костюмі Алекса. Довжина сукні була до колін, вона не була пишною, але спідниця чудово тримала форму, не згиналася й не висіла. Як ідеальне доповнення, на шию Мері одягла кулон у вигляді голови оленя.