Робочі будні

Задзвонив будильник, розрізавши ранкову тишу своїм наполегливим сигналом. Фокс важко зітхнув, прокинувся і навпомацки відключив його. Тільки-но прийшовши до тями, він відчув приємний тягар. Алекс усе ще міцно обнімав Мері, а вона, в свою чергу, солодко спала на ньому. Вони заснули сидячи, і вся картина виглядала досить комічно: він сидів скраю дивана, вона повністю вмостилася на ньому, а її стрункі ноги витягнулися вздовж м'якої оббивки.

Від звуку будильника Мері теж прокинулася. Вона розплющила очі й миттєво оцінила всю ситуацію. Сонна затьмареність одразу злетіла, адже Мері чудово пам'ятала абсолютно все, що відбулося напередодні ввечері.

— Добрий ранок. Не бажаєш злізти? Мої ноги оніміли за ніч, — хрипкуватим від сну, але іронічним голосом запитав Алекс.

Вона швидко перекотилася вбік, і тепер вони сиділи поруч, наводячи лад із зачісками.

— Вибач, я була не твереза, — ніяково промовила Мері, відводячи погляд.

— Знаєш, я трохи теж випив, але на алкоголь не грішу, — спокійно зауважив він.

Мері повернулася до нього, її голос став серйознішим: — За ті слова… вибач, я не хотіла.

Алекс зреагував блискавично. Одним рухом він повалив її назад на диван і впевнено надвис над нею, блокуючи будь-які шляхи до відступу.

— Ти хочеш забрати свої слова назад? — тихо, з викликом запитав він.

— Так.

— Тобто це не правда?

— Так.

— А я не вірю, — Алекс хитро звузив очима. — Бо що в тверезого на думці, те в п'яного на язиці.

Він почав повільно спускатися обличчям до її лиця, навмисно тягнучи час і змушуючи її серце битися частіше. Мері трималася до останнього, але близькість Лиса зробила своє.

— Добре, я здаюся! Правда, — видихнула вона, здаючи позиції.

Задоволений результатом, Алекс миттєво зліз із неї, хутко встав і попрямував до виходу з вітальні. Йому терміново потрібно було сховатися у своїй кімнаті, щоб вона ні в якому разі не побачила його переможну чеширську усмішку.

— Почекай! — гукнула вона йому в спину. — А ти вчора збрехав?

Алекс зупинився. Миттєво зробивши максимально серйозне й незворушне лице, він повільно повернувся до неї.

— Ні, я теж сказав правду. До речі, одягни сьогодні щось яскраве.

З цими словами він зник у коридорі, почуваючись найщасливішою людиною у світі. Мері лише похитала головою, але на душі стало незвично тепло. Вона пішла на кухню, швиденько приготувала сніданок, після чого замислилася над своїм гардеробом.

«Щось яскраве? — розмірковувала вона, відчиняючи шафу. — Точно! У мене є неоново-рожеві шорти-спідниця і неоново-жовтий топ. Білі кросівки… А от яскравого піджака в мене немає. Зате є прозорий! Ідеально».

Фокс тим часом теж підійшов до вибору одягу творчо. Він дістав той самий костюм, який Мері колись подарувала йому в «знак миру». Щоправда, весь костюм він одягати не став — обрав лише піджак і галстук, а штани та сорочку взяв білосніжні. Доповнили образ стильні білі кросівки.

Коли вони зустрілися в коридорі, Мері здивовано оглянула його з ніг до голови: — Ти одягнув це?

— Так. Мило виглядає, і в мене просто гарний настрій, — упевнено відповів Алекс, а потім замилувався її неоновим образом. — Ти дуже гарна.

— Ходімо вже. Поїдемо на моїй, я тобі покажу, як ганяти з вітерцем, — підмігнула вона, крутячи на пальці ключі від Ferrari.

— Поки ми підемо, я маю дещо спитати, — раптом зупинив її Алекс. Його тон став серйозним.

— Говори.

— Мері Гард, ти будеш моєю дівчиною?

Мері примружилася, вивчаючи його погляд: — Фіктивною?

— Ні, справжньою.

Вона витримала паузу, граючи на його нервах. — Я подумаю… — Мері посміхнулася. — Я подумала. Буду.

— Ура! — не стримав емоцій Фокс.

Він підхопив її на руки, відірвавши від підлоги, і вони весело закружляли посеред передпокою.

— Опусти, на роботу пора! — засміялася вона, легенько штовхаючи його в плече.

— Добре, добре.

Вони вийшли до машини. Усю дорогу Мері дійсно впевнено тиснула на газ, але Алекс, на диво, цього разу взагалі нічого не говорив про її швидку їзду. Вони лише періодично ніжно трималися за руки, насолоджуючись моментом.

Проте спокій закінчився, щойно Ferrari підкотило до будівлі корпорації. Під офісом їх уже щільним кільцем чекали журналісти зі спалахами та мікрофонами.

— Президент Фокс, ви разом?! — вигукнув хтось із натовпу.

— Так, ми разом, — чітко й голосно відповів Алекс, закриваючи Мері собою від камер.

— Тобто ви зійшлися знову?

— Ми і не розходилися, — упевнено відчеканив Фокс. — Просто було одне недорозуміння, і ми трохи посварилися. Але зараз усе чудово. Нам пора.

Вони рішуче зайшли в хол компанії і перше, що кинулося в очі — вони самі. На абсолютно всіх можливих інформаційних екранах, моніторах рецепції та плазмах крутилися вчорашні фотографії та відео їхнього палкого поцілунку.

— Том постарався, — констатувала Мері, схрестивши руки на грудях.

— Дуже, — погодився Алекс.

— Що ж, ходімо його вбивати.

— У нього скоро весілля, не можна, — спокійно резоннув Лис.

— Який ти нудний.

— Який є.

Вони зайшли до ліфта й піднялися на верхній поверх. Але варто було стулкам дверей розсунутися, як пролунав гучний гуркіт — прямо над їхніми головами вибухнули святкові хлопушки.

Рефлекси колишнього агента спецслужб спрацювали миттєво. Мері навіть не подивилася, хто стріляв: вона блискавичним рухом пішла на звук і жорстко заломила руки нападнику за спину, притискаючи його до стіни. Аж коли різнокольорові конфеті нарешті осіли, вона розгледіла перелякане обличчя свого «ворога». Це був Том.

— Убивають!!! — загорлав Клайн на весь коридор.

— Том, що ти взагалі влаштував?! — Мері нарешті відпустила його.

— Привітати вас хотів, сюрприз зробив! — ображено буркнув Том, потираючи забите плече й струшуючи з піджака блискітки. — А що в підсумку? Побили!