Розділ 46. Смак помсти

Макар

Переглядаю справу Соні і розумію, що детектив був дійсно хороший. Підготував весь матеріал просто ідеально. Якби докази потрапили б в поліцію, їм би залишилось лише виписати ордер на арешт. Але тепер, коли я маю всі матеріали справи, мої руки розв'язані і я роблю все, аби ця справа більше ніколи не виринула.

Кілька разів протягом останніх днів я намагався поговорити з Сонею, але її телефон постійно був поза зоною. А її балакуча стара сусідка сказала, що вони з братом кудись поїхали з валізами. Це змусило мене хвилюватись. Я просто відмовляюсь вірити, що вона поїхала з міста. Можливо, я дійсно перегнув палицю в той вечір і сильно образив її... Але якби вона на мене не злилась, я все одно її знайду. Я маю пояснити, що змушений був це зробити. Всього кілька днів і я майже вирішив цю безглузду ситуацію. Більше їй нічого не загрожуватиме. От тільки б розшукати її...

Думки обриває збите дихання, що з'являється в кімнаті, коли до мого кабінету вривається Ірина. Вона важко дихає. Налякана. З очей котяться сльози.

- Макар... - налякано викрикує, ніби благає про порятунок, - я все бачила... він... його... на моїх очах...

Вона намагається пояснити, але слів не знаходить. Проте, я і так знаю про що вона хоче мені повідомити, тому спокійно промовляю:

- Може присядеш? - і знову опускаю очі до паперів в руках, вдаючи, що мені взагалі не цікаво її слухати.

Якийсь час вона мовчки стоїть в дверях, а потім крокує до крісла навпроти мого столу і опускається на нього. Вона тремтить. Налякана і розгублена. Про щось думає, в той час як в кабінет заглядає секретарка крізь розчинені двері.

- Макар Дем'янович, щось потрібно? - мабуть, розуміючи, що щось не так, вона пропонує свою допомогу.

Я навіть вдячний їй за це. Підіймаю на неї очі і промовляю:

- Так, Мар'яно, принесіть будь-ласка Ірині Петрівні води.

Дівчина згідно киває і вже за кілька хвилин вкладає склянку води в тремтячі руки Ірини.

Коли секретарка залишає нас вдвох, зачинивши за собою двері, я відхиляюсь на спинку крісла і дивлюсь на Іру. Десь глибоко в душі я насолоджуюсь її станом, проте намагаюсь приховати свою зловтіху.

- То що сталось? - байдуже питаю без ніякої зацікавленості в голосі.

Їй знадобилось кілька секунд, аби повернути собі здатність говорити:

- Я... - лунає її тремтячий голос, - я мала зустрітись з детективом... забрати всі матеріали... не лише копію, що давала тобі раніше. Ми домовились зустрітись в кафе. Я прийшла раніше і чекала... крізь велике вікно я помітила його... йому залишалось всього кілька метрів... він переходив дорогу... а потім... - вона говорить обривками фраз, але з них можна зрозуміти суть її промови, - та машина так швидко летіла... Макар, його збили... я все бачила.

Сльози починають знов котитись по її щоках.

- Значить, ти свідок, - спокійно промовляю, просто констатуючи факт.

В той час як вона продовжує:

- Я не знаю, чи залишиться він в живих... його забрала швидка.

- Якщо пощастить - виживе, - промовляю холодним голосом, - якщо ні... вже нічого не поробиш. Треба бути уважнішим на дорогах.

Здається, мені важко приховувати посмішку на обличчі. Адже, все так, як я й хотів. Ірина мусила це побачити. Вона має засвоїти урок, чого варті ігри проти мене.

Вона замовкає, ніби складає щось в голові. Але мені здається, я навіть чую думки в її голові. Коли її очі починають округлюватись від жаху, я бачу, що вона все зрозуміла.

- Макар, скажи мені, ти до цього причетний?

- До чого? - награно демонструю здивування.

- До цієї аварії...

- Іро, - всміхаюсь, ніби вона питає якусь безглуздість, - як я можу бути причетним, якщо мене там не було?

- Макар, ти... - вона намагається ще щось спитати, але я перебиваю її.

- Кожного дня відбуваються сотні аварій на дорогах. Може це просто випадковість. А може й ні. У твого друга була небезпечна робота. Він забагато знав. Впевнений, і ворогів у нього було немало. Тому тут важко буде щось довести, - майже відкрито говорю їй про те, що не варто копати глибше.

Вона не дурна. Все розуміє. В очах виникає жах, але вона намагається триматись впевнено. Лише втискається в крісло, намагаючись відсунутись від мене подалі. А я в цей час просто насолоджуюсь її страхом. Тепер вона зрозуміє, що гратись зі мною більше не варто.

Спочатку мені хотілось провчити саме її, але в мене не піднялась би рука. Петро Миколайович — мій наставник, і я не зміг би нашкодити йому або його сім'ї. Але провчити Ірину було для мене вкрай необхідно. Нехай знає з ким має справу.

Вона сидить мовчки, наче боїться й слово промовити. Наше спілкування поглядами говорить набагато більше, ніж слова. Ми обидва тепер розуміємо все, що відбувається. Але, як досвідчений адвокат, я не кидаюсь фразами про помсту чи щось подібне. Просто проговорюю очевидні факти, даючи зрозуміти свою причетність до справи. Її страх мене тішить. І я зухвало пропоную:

- То що, підеш зі мною на побачення?

Не можу приховати посмішку. Адже це те, чого вона хотіла. От тільки її перелякане обличчя говорить про те, що вона боїться знаходитись тут, зі мною, не говорячи вже про якісь побачення.

- Вибач, я маю йти... - наляканим голосом відповідає.

Вона встає з крісла, все ще кидаючи на мене наполохані погляди, а потім невпевненими кроками прямує до дверей.

Але не встигає вона розчинити перед собою двері, як кам'яніє, коли в кімнаті лунає мій голос:

- Іро, я раджу тобі не згадувати більше про цю аварію. Бо можуть подумати, що ти якось до цього причетна. Почнуть копати... подумай, чи готова ти до таких наслідків?

Вона не обертається до мене обличчям. Лише стоїть мовчки, все ще тримаючись за ручку дверей, які не встигла відчинити.

- Я зрозуміла, - напружено лунає її голос.

Навіть не сумніваюсь, що це так. Сподіваюсь, її розсудливість візьме гору і вона більше не буде втручатись в цю справу. Чомусь я переконаний навіть в тому, що вона не наважиться поділитись цим зі своїм батьком. Дуже вже яскравим був страх в її очах.