Розділ 43. Складний вибір

Макар. За годину до візиту Софії.

З самого ранку настрій був кепський, бо вже кілька днів завантажений роботою так, що й на сон часу не вистачає. На днях буде зібрання асоціації і я нарешті дізнаюсь, чи вдалось мені повернути свою репутацію і отримати омріяну посаду. Ще й Валет цей... ніяк не вдається його знайти, ніби крізь землю провалився. Пошуки затягнулись, і це мене добряче дратує. Схоже, треба пробувати розмовляти напряму зі слідчими, що ведуть справу про крадіжку. Але враховуючи те, що вони працюють безпосередньо на прохання Петра Миколайовича, їх буде не так легко купити. Адже сваритись з ним не хоче ніхто. Занадто він впливовий в своїх кругах. Та й мені не хотілось би псувати з ним стосунки, адже він не раз допомагав мені, нічого не просячи натомість.

Проте, все стає неважливим, коли думаю про Соню. Один лише спогад про неї, руйнує мою робочу зосередженість і заповнює нею всі мої думки. Тож приймаю рішення зустрітись з нею ввечері, адже ми не бачились ці кілька днів, і від цього в мене зриває дах. Справи нікуди не дінуться, якщо я відкладу їх хоча б на один вечір і присвячу час лише для нас двох.

Загорнувшись в один лише рушник, виходжу з душу. І майже одразу чую дзвінок в двері. Грайливий настрій прокидається при одній лише думці, що за дверима вона. Крокую і сміливо відчиняю двері, з повним переконанням, що побачу за дверима саме Соню.

Однак, як тільки розчиняю двері, помічаю Ірину, що спочатку дивується моєму зовнішньому вигляду, а потім грайливо всміхається:

- Нічого собі! Мені подобається як ти мене зустрічаєш!

Але у мене веселий настрій миттєво зникає:

- Що ти тут робиш?

- Може запросиш, чи нам на порозі розмовляти? - плескає віями.

Невдоволено стискаю вуста і розчиняю перед нею двері. Вона поважно крокує всередину, оглядаючи все навколо.

- А тут нічого не змінилось, - зауважує, чим починає мене дратувати.

Розвертаюсь і прямую до спальні, аби вдягтись. Але поки крокую, кидаю їй через плече:

- Чекай тут, зараз вдягнусь.

- Ой, що я там не бачила?! - продовжує відверто фліртувати.

- Навіщо прийшла? - суворо питаю і не очікуючи на відповідь, повертаю в спальню.

Опинившись в кімнаті, я не зачиняю двері. Вдягаю домашні штани і футболку, слухаючи її розповідь крізь стіну:

- Ммм, як я скучила за твоїм темпераментом! Одразу до справи... - її голос стає все ближче, і за кілька секунд вона опиняється на порозі спальні, спостерігаючи як я натягую на себе футболку, - мені теж таке подобається!

Я помічаю як її пальці ковзають на блузку і вона починає розстібати ґудзики, зваблюючи мене хтивим поглядом. От тільки мені ці ігри вже давно не цікаві. Наближаюсь до неї і проходжу повз, роздратовано гримнувши:

- Припини.

Я повертаюсь в вітальню, і вона крокує за мною.

- Макар, досить вже гратись. Я тебе хочу... - вона обіймає ззаду, кладе долоні мені на груди і притискається всіх тілом.

- Годі тобі! - роздратовано гарчу, обертаюсь, звільняючись від її обіймів, - що тобі треба?

Вона розгублено дивиться на мене і за мить її погляд змінюється. Ніжність в ньому розчиняється і погляд стає агресивним і колючим.

- Це все через неї? - ображено питає.

- Що? - трохи спантеличений різкою зміною її настрою.

- Це через твою офіціантку? - злісно гарчить.

А мене її слова шокують так, ніби на мене відро холодної води вилили. Адже Ірина не може знати, що Соня працювала офіціанткою.

- Здивований? - крива посмішка з'являється на її обличчі, - я все знаю! Знаю хто вона і що зробила! Я знаю, що це вона викрала каблучку Руслана!

Стискаю кулаки. Емоції мене огортають. Але я стримуюсь, намагаючись дізнатись наскільки все кепсько, хоча розумію, що все гірше, ніж я можу собі уявити.

- Що ти верзеш? - розлючено промовляю.

- Можеш не прикидатись, - вже більш спокійно відповідає, - пальчики з її келиха, що вона тримала, коли була в домі батька, ідентичні з відбитками, що знайшли на скриньці, з якої пропала каблучка.

Вона настільки впевнено це заявляє, даючи мені можливість переконатись, що це не блеф.

- Це ще нічого не означає... - промовляю, намагаючись збити її впевненість, хоча розумію, що це беззаперечний доказ проти Соні.

- Ти сам знаєш, що означає. Я найняла приватного детектива, і він спрацював набагато швидше, ніж знайомі батька з поліції.

Від її слів в мене прокидається дике бажання схопити її за горло і змусити замовкнути. Вона знає, що говорить, тож мені вже немає сенсу прикриватись необізнаністю:

- Може тому, що ти вказала, на кого саме треба копати?

- Можливо, - гордовито заявляє, - і як бачиш, я була права. Вона звичайна крадійка! І має сидіти у в'язниці!

Вона насолоджується своїм тріумфом, проте я швидко розумію що до чого:

- Але ти прийшла не для того, щоб повідомити мені цю новину.

- Звичайно, - задоволено всміхається.

- Говори, - суворо промовляю, готовий вислуховувати її умови.

Я знаю Ірину досить давно. Вона не з тих хто побіжить розказувати правду заради справедливості і правосуддя. Вона притримає козир в рукаві до влучного моменту, коли його можна буде використати. Саме так, як зараз. Я бачу блиск в її очах, і він натякає мені, що їй щось потрібно. Вона не просто так найняла приватного детектива. Вона це зробила, аби батько не дізнався. Аби не дізнався ніхто, крім неї.

- Я хочу знову бути з тобою... - вона підходить ближче і торкається моєї руки.

Я зводжу брови в німому здивуванні. Не розумію до чого ці її ігри, тому питаю:

- Що ти верзеш? - забираю від неї свою руку, - ти заручена з Русланом, я...

- Мені не потрібен ніхто, крім тебе! - викрикує, і знов хапає мою долоню.

Спантеличений її діями, я роблю крок назад, аби збільшити між нами відстань:

- Іро, ми більше не будемо з тобою разом.

- Чому? - злість повертається в її голос.