Розділ 42. Розбита

Тіло мене не слухається. А мозок відмовляється вірити в те, що я бачу перед собою. Широко розчинивши двері, переді мною стоїть колишня Макара. Вона вбрана в шовкову блузку і вузьку спідницю, що підкреслює її худорляву фігуру. Довге чорняве волосся зібране в густий хвіст. Проте, крива гримаса на її обличчі зовсім не пасує до її елегантного вбрання.

Пауза між нами затягнулась. Я зовсім не знаю, що сказати. А вона не поспішає щось додавати до свого запрошення, терпляче очікуючи, коли я ввійду всередину.

Я роблю несміливий крок в квартиру, потім другий. Мені здається, що я помилилась дверима, але всередині мене зустрічає та сама вітальня з теплим освітленням. За спиною лунає клацання замку, коли Ірина зачиняє за мною двері.

От тільки я її вже не помічаю, бо бачу Макара. Він сидить на підлокітнику дивану і дивиться в вікно. Холодний, суворий. Риси його обличчя такі гострі, що, здається, ними можна порізатись, якщо торкнутись. Чи то моя поява, чи то звук дверей, що зачинились, привертають його увагу і він повертає свій погляд в мою сторону. Він темний, чорний, наче хмара... розчарований і злий... мене лякає цей погляд, він ніби скажений. Здається, ще трохи і цей кремезний чоловік зірветься й почне руйнувати все на своєму шляху.

- Добре, що ти прийшла, - лунає голос Ірини, коли вона обходить мене і прямує до Макара, - настав час тобі все дізнатись.

Вона підходить впритул до Макара і обіймає його за плечі. Він ніяк не реагує, лише відвертає погляд знову до вікна, ніби намагається подумки втекти з цієї кімнати. А я взагалі не розумію що відбувається.

- Ми з Макаром знову разом, тому твої послуги йому більше не потрібні, - хижо всміхаючись, продовжує Ірина, - як я тобі й казала, ти потрібна була лише щоб змусити мене ревнувати. І маю зізнатись, це спрацювало...

Вона повертає очі і дивиться на Макара, даруючи йому чарівну посмішку, наче запевняючи його, що так і було... Він невідривно дивиться в вікно і навіть не звертає увагу ні на її слова, ні на її обійми.

- Я нічого не розумію... - стихлим голосом виривається з мене.

Мені здається, що це якийсь розіграш. Чи я потрапила в паралельний світ, де все зовсім інакше... не так, як є насправді. Ще кілька годин тому Макар дзвонив мені і казав, що скучив, а тепер його колишня обіймає його, запускаючи тисячі шипів мені під шкіру своїми словами.

- Бідолашна, - награно зводить брови Ірина, - ти дійсно повірила, що у вас щось серйозне? Любий, коли ти вже перестанеш використовувати наївних дівчиськ, аби вивести мене на емоції? Бачиш, дівчинка загралась в кохання. Але знаєш, Софіє, я тебе розумію. І багато інших дівчат до тебе теж. Все таки, Макар вміє гарно залицятись. Перед його чарами важко встояти, я це знаю як ніхто...

Вона тягнеться до його щоки і чмокає його. От тільки він, ніби статуя, ніяк не реагує на її пестощі. Все нагадує якесь безглуздя. Я не розумію чи вона його зачарувала, чи він не в собі, бо я не бачу взагалі ніяких емоцій на його холодному обличчі. Він, як брила льоду, без почуттів, без емоцій...

- Макар... що відбувається? - питаю, намагаючись якось до нього достукатись.

Мій голос змушує його відірватись від вікна і подивитись на мене. Та я одразу жалкую про свої слова, коли відчуваю на собі цей погляд. Пекельний, жорстокий... його злість відчувається у всьому — в погляді, в напруженому диханні, в кожному м'язі його тіла.

- Любий, ну скажи хоч щось, бо дівчинка ніяк не може повірити, - Ірина міцніше пригортається до нього, награно намагаючись зобразити близькість між ними.

В кімнаті виникає така тиша, що, здається, все починає бриніти і стіни навколо звужуються. Тепер черга Макара втрутитись в розмову, проте він не поспішає, ніби ретельно підбирає слова. А мене кожна секунда його мовчання просто вбиває.

- Соню, тобі краще піти. Між нами все скінчено.

Його голос, наче гучний грім, від якого хочеться закрити вуха долонями і не чути його. Я не вірю... я просто не вірю, що він це сказав.

- Макар... - ніби намагаючись привести його до тями, промовляю і роблю крок вперед.

Але він відвертається і знову повертає погляд до вікна, тим самим ніби вибудовуючи височезну стіну між нами. Я завмираю на місці, наче врізаючись в цю стіну його жорстокості і байдужості.

- Ну от бачиш, я тебе попереджала, - дівчина випускає Макара зі своїх обіймів і прямує до мене, затуляючи його собою, - просто у нас такі стосунки... коли все стає чудово і буденно, нам не вистачає гострих відчуттів. А ревнощі — найкращий спосіб повернути пристрасть в стосунки. Правда, любий?

Вона грайливо всміхається і обертається до Макара. Та він ніяк не реагує на її слова. От тільки, схоже, його відповідь їй зовсім не потрібна. Вона повертає обличчя до мене. Награне задоволення змінюється ненавистю в її очах, коли вона звисока дивиться на мене:

- А тепер забирайся з нашого життя!

Вона ніби змія, що кусає мене, отруюючи своїм ядом. В горлі стає ком. Мені важко дихати, а до очей підкочуються сльози. В грудях все стискається від пекучого болю. Усвідомлення того, що все це відбувається насправді, просто вбиває мене. Хочеться впасти і розсипатись на мільйони уламків, але я не можу собі це дозволити, коли ця жінка переможно дивиться на мене. Вона насолоджується моїм внутрішнім станом, моїм розбитим серцем.

Не знаю, де я взяла сили розвернутись і побігти до дверей. Вибігаю в коридор, гримнувши за собою дверима. Всередині все горить, все пече. Сльози, наче стрімкі ручаї, стікають по щокам. Але мене нічого не спиняє, бо я тікаю з тієї квартири. Тікаю від задоволеного обличчя Ірини, тікаю від її дотиків, що торкаються широких чоловічих плечей... тих самих, які огортали мене щоночі і в яких я почувала себе в безпеці. Його очі... холодні, жорстокі, сповнені ненавистю очі... я бажаю їх забути, бажаю не відчувати їх на собі, але вони не зникають зі спогадів.

Спускаючись ліфтом я вже не можу стримати сліз. Впираюсь долонями в стіну, бо ще трохи і впаду. Я не здатна ні думати, ні розуміти що відбулось. Лише одне відчуття наповнює груди — нестерпний біль. Він проникає крізь все тіло. І це зробив він... він змусив мене злетіти від щастя до небес і впасти, розбившись об землю...