Розділ 34. Пізній гість

Софія

Я не бачила Макара кілька днів. Після того як він підвіз мене додому, а сам поїхав на роботу, ми так і не зустрічались. В останній день, коли ми бачились, я чекала і збиралась на романтичну вечерю з ним. Але отримала від нього лише коротке повідомлення про те, що у нього справи і зустрітись не вийде.

Я намагалась не накручувати себе і не зациклюватись на ньому. Але він не виходив в мене з голови. Щойно я почала вірити, що між нами все налагоджується, як все змінилось докорінно. Хоча, можливо, в нього дійсно важливі справи на роботі? Це ж мені, безробітній, тепер нічого робити днями. Тому я почала готувати, аби хоч якось відволікати себе від журби. Єдиний, хто радів цьому — мій брат, який з задоволенням куштував всі мої кулінарні експерименти.

Після чергового дня сповненого марними очікуваннями, я готувалась до сну і залишила в коридорі світло ввімкненим. Завжди так робила, коли брат йшов гуляти до ранку. От і зараз, вмикаю світло і прямую в свою кімнату. Довго кручусь в ліжку, прокручуючи спогади про Макара в голові. Як тільки легкий сон накриває мене, телефон озивається коротким повідомленням:

“Я за дверима. Впустиш?” - не вірю своїм очам, коли бачу повідомлення від Макара. Перечитую його кілька разів. Це мені сниться чи він дійсно прийшов? Але короткий стихлий стукіт в двері підказує мені, що це не сон.

Підхоплююсь з ліжка. Хапаю свій тоненький халат і загортаюсь в нього, стрімко крокуючи до дверей. Відчуваю як серце вистукує з грудей, але намагаюсь опанувати емоції. Хоча радість огортає всю мене від пізнього візиту цього загадкового чоловіка.

Відчиняю двері. Макар стоїть в одній лише сорочці, що розстібнута на кілька верхніх ґудзиків. Блакитні очі сповнені втомою, але як тільки наші погляди зустрічаються, я помічаю особливий блиск в них, і коротка посмішка з'являється на його обличчі.

- Привіт, - його низький голос здіймає мурахи на шкірі, - ти сама?

- Привіт. Так, - розчиняю двері ширше, аби впустити його всередину.

Як тільки він переступає поріг, то одразу ж лине до мене. Хапає в свої обійми, грюкнувши за собою дверима. Я трохи спантеличена його стрімким бажанням зблизитись, але неймовірно цього хочу. Тепло його тіла обпікає груди. Його очі темнішають, коли він уважно мене розглядає, наче милується мною. А в наступну мить він жадібно кидається на мої губи палким поцілунком і руйнує всі бар'єри між нами. Нестримно. Гаряче. Його поцілунок настільки пристрасний, що мене кидає в жар. Дихати стає важче. Макар зминає мої губи, наче хоче ними напитись, а я просто божеволію від нього.

- Так скучив за тобою, - промовляє збитим диханням, розімкнувши наші вуста.

Ми просто стоїмо в обіймах один одного, впираючись лобами один в одного. Він заплющує очі, а я трохи збентежена його поведінкою.

- Щось сталось? - питаю стихлим голосом.

Мої слова змушують його розплющити очі. Він мовчки дивиться на мене, а потім відповідає:

- Нічого. Робочі моменти.

- Ти завжди так багато працюєш?

- Досить часто. Тому звикай, - куточки його губ здіймаються в грайливій посмішці, а мені серце гріє його “звикай”, - але я пам'ятаю що з мене вечеря. Може замовимо щось? Бо я голодний, як вовк.

- Вже пізно. Ресторани закриваються.

Він підіймає руку і дивиться на свій годинник.

- Я й не помітив як швидко промайнув день, - сумно зауважує.

- Проходь, в мене є чим тебе нагодувати, - коротко всміхаюсь.

- В цьому я не сумніваюсь, - в його очах з'являється вогонь, коли його руки опускаються на мої стегна, хапають їх і притискають ще ближче до себе.

- Спочатку вечеря, - всміхаюсь і намагаюсь вислизнути з його обіймів.

- А може почнімо одразу з десерту? - відчуваю його бажання, але флірт між нами підбурює мене розтягнути задоволення.

- Десерт буде пізніше, - грайливо плескаю віями, - в ліжку...

Його посмішка стає ширшою, а очі темнішають настільки, що в них вже й не знайти природну блакить його зіниць.

- Софіє... - задоволено протягує, - ти ризикуєш!

Проте мені вдається вислизнути з його обіймів. Я чи не вперше відчуваю, що можу командувати сьогодні. Здається, він зовсім не проти діяти за моїми правилами гри.

- Мий руки, а я поки підігрію вечерю, - промовляю і розвертаюсь на кухню.

Коли Макар входить в кухню і сідає за обідній стіл я вже завершую розігрівати їжу і ставлю перед ним тарілку зі спагеті і відбивними по-французьки.

- Смачного, - промовляю, коли сідаю поруч, споглядаючи, як він одразу ж починає вечеряти.

Він лише мовчки киває і завзято приймається за їжу. Схоже, він був настільки зайнятий роботою, що йому ніколи було й поїсти.

- Ти сама це готувала? - здивовано питає після того, як прожував кілька шматочків.

- Так.

- Це неймовірно смачно! - захопливо промовляє, не відриваючись від тарілки.

Я всміхаюсь його компліменту:

- Мабуть ти просто занадто голодний.

Він підіймає на мене очі, і суворо промовляє:

- Ти недооцінюєш себе, Сонь.

Його зауваження стирає мою посмішку. Але він в якомусь сенсі правий. Я завжди вважала, що просто не здатна на щось більше, ніж бути посередньою. Ніколи не хотіла виділятись, бо була переконана, що для цього потрібні таланти, яких в мене нажаль немає.

- У тебе смачніше, ніж в ресторанах, - мабуть помітивши, що я задумалась над його словами, Макар намагається повернути грайливість в нашу розмову, - я ж можу й проміняти бізнес-ланчі на твої кулінарні шедеври.

Червонію від його компліментів і ловлю себе на думці, що я була б цьому тільки рада, аби лише частіше бачитись з ним:

- Я зовсім не проти, - ніяково всміхаюсь.

- А твій брат?

- Він не жадібний, поділиться, - всміхаюсь, - мені тепер нічим займатись, тому я й зайнялась кулінарією, аби хоч щось робити.

Мої слова змушують його задуматись і якийсь час він просто мовчки доїдає вечерю. І хоча він не поспішає ділитись своїми думками зі мною, я розумію, що саме мої останні слова змусили його про щось інтенсивно задуматись.