Розділ 33. Захистити її

Макар
Незвично. Якісь дивні відчуття в грудях штовхають мене на вчинки, яких ніколи раніше не робив. 
Софія — перша жінка, що залишилась на ніч в моєму ліжку. І якщо в першу нашу ніч це сталось випадково, бо ми просто заснули разом, то зараз я усвідомлено пішов на цей крок. Раніше я одразу замовляв дівчатам таксі, після того як отримував бажане і спокійно лягав спати на самоті. Але з цією дівчиною все не так. 
Кидаю погляд на сплячу красуню, що пригорнулась до мене. Вона така гарна, що неможливо відірвати очей. Красивих жінок навкруги багато, але краса жодної з них не чіпляла мене так, що хочеться милуватись весь час. От і зараз вдивляюсь в пухкі вуста, що мабуть створені лише для поцілунків, маленький охайний носик, пишні вії... все в ній прекрасно, навіть попри те, що вона не схожа на більшість жінок, що постійно щось собі нарощують, вколюють в обличчя, з кожним разом змінюючись до невпізнаваності. На їх фоні Соня виглядає занадто натурально і природньо, але від того стає ще більш особливою. 
Не одну годину я провів милуючись цим беззахисним дівчам під боком, занурившись в свої думки. Її слово застрягло в мене в голові. “Почуття”... так, я щось відчуваю до неї. Це цікаво, адже я ніколи не відчував подібного. Не звик прив'язуватись до жінок. Завжди використовував їх лише задля втіхи. І якщо я у Соні був першим чоловіком в фізичному плані, то вона стала першою жінкою, що змогла обійти ту сталеву стіну, що я вибудував до свого серця. Дивно все якось... але я дурію від неї. Відчуваю, що це недобрий знак. Я не повинен мати слабкості. Я вже бачу як вона змушує мене діяти нерозсудливо. Було важко втриматись і не забрати її від Ярослава. Цей хлопчисько зробить все, аби насолити мені, бо ображається за свою сестру.
Я мав би бути холодним і байдужим до Соні, адже вона потрібна мені лише для справи. Ці “почуття” можуть заважати. Але нічого подіяти з собою не можу. Тягне до неї, наче магнітом.
Заплющую очі, втомлено видихаю. Це дійсно кепсько, що між нами щось відбувається... до того ж дуже невчасно. Але так добре мені ще не було ні з ким і ніколи. Пригортаю її до себе і даю собі розслабитись. Просто насолоджуюсь її квітковим запахом і занурююсь в сон.
Поки зранку збирався на роботу не планував будити Соню, але вона сама прокинулась і попросила щоб я завіз її додому. Мабуть після минулого разу їй не дуже хочеться залишатись в моїй квартирі. Воно то й зрозуміло. Тому я не наполягаю, аби вона залишилась, хоча вже бажаю побачити її знову.
- Які плани на вечір? - питаю, коли зупиняю машину біля її будинку.
Вона збентежено дивиться на мене, наче моє питання її дивує:
- Ніяких.
- Давай десь повечеряємо разом?
Бачу як рум'янець з'являється на її щоках. Не можу втримати посмішку, бо така вона вже мила, збентежена моєю пропозицією. 
- Добре.
- Щось ти не дуже охоче погоджуєшся на мою пропозицію, - всміхаюсь, намагаючись збити її напругу.
І це спрацьовує. Вона вловлює флірт в моєму голосі і грайливо відповідає:
- А я маю стрибати від радості?
- Я не проти, - задоволено протягую, бо її пропозиція починає пробуджувати мою фантазію і я вже уявляю як вона стрибає не тільки від радості, але й від задоволення... на мені.
Вона схоже не одразу вловлює мій хтивий коментар, але коли розуміє, бентежиться ще більше.
Не можу більше втримуватись. Вона така... що руки самі тягнуться, аби схопити її.
- Йди сюди, - притягую до себе і палко цілую.
Вона відповідає на поцілунок так ніжно... як вміє лише вона. І це мене просто зводить з розуму. Лише відчуття відповідальності і усвідомлення, що я вже спізнююсь, надають мені сил відірватись від неї.
- Я заїду за тобою ввечері, - додаю, коли вона виходить з салону авто.
- Добре, бувай, - зніяковіло відповідає і закриває дверцята.
Вона розвертається і прямує до під'їзду. Вітер здіймає її довге біляве волосся і я на мить зависаю, вдивляючись як вона звабливо рухає стегнами.
Хотілось би мені зараз займатись чимось іншим, а не роботою. Збудження випаровується з тіла, як тільки вона зникає за дверима. Виїжджаю з двору і прямую в офіс. 
Першу половину дня розгрібаю купу справ, що накопичились. Голоси, що линуть з приймальні, натякають що хтось прийшов.
Короткий стукіт, після чого секретарка заглядає в кабінет.
- Вибачте, до вас Петро Миколайович, - обережно промовляє тоненьким голоском.
- Запроси, - суворо відповідаю, не відриваючись від паперів.
Секретарка знає, що цьому гостю я завжди радий. За її спиною одразу ж з'являється велична статура чоловіка, що прямує в мій кабінет.
- Доброго дня, Макаре. Ти, як завжди, завантажений роботою... - вловлюю сум в його голосі.
Встаю з-за столу аби потиснути руку. 
- Добрий день. А як інакше? - всміхаюсь, - вам би й не знати!
Ми вітаємось і він сідає навпроти мене.
- Та, знаю, - втомлено зітхає.
- Невже улюблена справа почала вас засмучувати? - жартую, - втрачаєте хватку, Петро Миколайович! Ви раніше за всі найскладніші справи хапались з таким завзяттям...
Чоловік коротко всміхається, наче пригадуючи щось, а потім продовжує:
- Це правда. От тільки не робота — причина мого смутку. А те, що змію на грудях пригрів.
Мій веселий настрій одразу зникає. Я розумію, що справа серйозна і мої жарти недоречні, тому питаю напруженим тоном:
- Що сталось?
- Ой, Макар, навіть не знаю... - втомлено видихає, - здається на заручини Іри і Руслана були запрошені всі свої — друзі, родичі, колеги, з якими знайомий не один рік. А хтось з них виявляється крадій...
Все всередині мене стискається. Намагаюсь розпізнати емоції чоловіка. Як хороший юрист, він може зараз розігрувати переді мною виставу, досліджуючи мою реакцію. Але знаючи цього чоловіка багато років, я бачу що зараз він по-справжньому засмучений і відвертий.
- Крадій? - намагаюсь надати своєму голосу здивування.
- Так. Хтось вкрав старовинну каблучку, яка дісталась Руслану від його предків. Це сімейна реліквія. По нинішнім цінам коштує не менше пів мільйона, але для Руслана вона дорога як пам'ять.
Не можу погодитись з Петром Миколайовичем, знаючи жагу Руслана до грошей. Просто в нього зараз непогано йдуть справи, от і немає потреби в грошах. А як знадобляться, то він без сумніву продасть її, ні краплі не хвилюючись за сімейну реліквію.
- Ірина мала вдягти її як весільну обручку, - чоловік продовжує пригніченим голосом, - хотіла віддати ювеліру щоб почистив її, але каблучки не виявилось на місці...
- Ви вже підключили слідчих? - напружено питаю, намагаючись дізнатись якомога більше.
- Так, Шевченко — слідчий з центральної прокуратури, підключився на моє прохання.
Почувши прізвище одного з кращих слідчих міста, я стискаю долоні, намагаючись приховати хвилювання.
- А може це хтось з персоналу? Гостей було немало, та й офіціантів було достатньо. Чому ви думаєте, що це неодмінно хтось зі своїх?
- Весь персонал перевірили. Зняли відбитки пальців зі скриньки, в якій була каблучка і порівняли з відбитками всіх, хто працював на святі. Нічого не знайшли.
- Рукавички? - припускаю думку, намагаючись направити чоловіка на хибний слід.
- Шевченко ще й на детекторі брехні всіх перевірив. Без результату. Отже, виходить це хтось зі своїх.
- Так, неприємна ситуація... - коротко відповідаю.
Я розумію, що версія з персоналом розбилась вщент. Вдивляюсь в чоловіка і намагаюсь розпізнати для чого він прийшов. Навряд чи просто розповісти про свою проблему. Наче прочитавши мої думки він промовляє:
- Ти ж був там зі своєю нареченою?
Намагаюсь бути стриманим, адже кращий захист — це напад. Награно всміхаюсь:
- Мої відбитки є в базі даних, можете порівняти. Чи мені до Шевченка на детектор прогулятись?!
Проте чоловік не розділяє мого жарту. Він стає ледь не обуреним від моєї пропозиції:
- Ти що, Макар! Я б на тебе ніколи і не подумав! Найкращий адвокат міста краде якусь там каблучку??? Це смішно! До того ж, я знаю тебе давно, ти мені як син!
Навряд чи б його рідний син був би радий почути ці слова. Але якось так склалось, що Ярослав не виправдав надії батька, відмовившись від кар'єри в юриспруденції. Натомість в нас з Петром Миколайовичем за багато років спільної роботи налагодились чудові дружні стосунки. А коли в мене з Іриною почались стосунки, то він взагалі був несамовитий від щастя.
- Я не те мав на увазі, - заспокоївшись, додає чоловік, - може ви з Софією бачили когось біля кабінету Руслана... може там був хтось до вашої появи?
Він з надією в очах дивиться на мене. Мабуть він і справді сподівається, що я можу допомогти. Мені неприємно йому брехати, але я чудово знаю як це робити, навіть близьким людям.
- Хотів би я вам допомогти, - намагаюсь надати більше жалю своєму голосу, - проте ми нікого не бачили.
- Шкода, - засмучено промовляє чоловік, а потім вимушено всміхається, - ну нічого. Думаю скоро ми знайдемо крадія. Я підключив найкращих до цієї справи.
Всміхаюсь і підбадьорюю чоловіка. Проте сам напружуюсь від цієї інформації. Потрібно забрати цю каблучку в покидьків і підкинути Руслану, поки слідаки не вийшли на Софію. Адже якщо вони зараз почнуть перевіряти всіх гостей, то рано чи пізно дізнаються, що вона ніяка не спадкоємиця французьких виноробів. Тому будуть копати далі. 
Петро Миколайович запрошує на обід і я погоджуюсь, в надії дізнатись всіх, хто займається справою. Я хочу знати якомога більше, аби мати змогу не підставити Соню під удар. Хай би як там не було, але я не можу навіть допустити думки, що слідчі почнуть нею займатись. Я ладен на все, аби врятувати свою дівчинку.