Розділ 28. Не в своїй тарілці

Другу годину я сиділа за столом і вислуховувала зовсім несмішні анекдоти, якими ділились гості. Всі навколо веселились і награно демонстрували свої відбілені зуби, ніби й дійсно були в захваті від розмов за столом. Мені ж було просто огидно знаходитись в цьому тераріумі. Я постійно відчувала на собі цупкі погляди Ірини та її матері. Навіть її наречений кидав час від часу невдоволені погляди на нас з Макаром. Але то й не дивно. Макар став справжньою зіркою свята. Разом з іменинником вони розповідали смішні історії, пов'язані зі своєю роботою. А всі присутні зачаровано слухали їх.

На щастя, оголосили перерву і гості почали вставати з-за столу. Невеличка група чоловіків пішла на двір, щоб вдихнути чергову дозу нікотинового диму. Навіть деякі дівчата долучились до їхньої компанії. Решта жінок не звертали на мене уваги і зацікавлено розпитували про щось власницю будинку та її дочку. Мені не хотілось залишатись самій. Тому в цей момент я навіть трохи раділа компанії Макара. Ми вдвох відійшли до великого вікна, за яким відкривався чудовий вид на сад.

- Невдоволення занадто яскраво читається на твоєму обличчі, - з докором в голосі промовляє Макар, уважно дивлячись на мене.

В мене в голові вже виникає колюча фраза, аби відповісти йому, аж тут я відчуваю як його гаряча долоня лягає мені на талію і він притягує мене ближче до себе. Не занадто близько щоб це виглядало вульгарно, але достатньо, щоб я відчувала себе некомфортно від його близькості.

- Що ти робиш?! - ледь не пошепки промовляю, збентежена його поведінкою.

- Обіймаю свою наречену, - вдоволена посмішка розтягується на його обличчі, а зіниці починають темніти.

Я ніяковію від того, що він дозволяє собі. Не думаю, що в цьому суспільстві дозволено подібне. Розгублено оглядаюсь навколо і помічаю осудливі погляди жінок, що зібрались в протилежному куту кімнати.

- Ми привертаємо багато уваги, - пошепки промовляю до нього, в надії, що він мене відпустить.

- Ми для цього сюди й прийшли, - продовжує насолоджуватись моментом.

А мені хочеться розчинитись в повітрі. Я не розумію свої справжні відчуття, коли стою в його обіймах. Мені одночасно і неприємно, і хвилююче відчувати його близькість. Неприємно від думки, що цей нахаба лише грає зі мною. Він демонструє свою владу наді мною, показуючи, що може дозволити собі на публіці все що завгодно, а я й відштовхнути його не зможу. Але водночас якесь тепло розливається в грудях від жару його дотиків. Коли я дивлюсь в безкрайню блакить його очей, я знов відчуваю те сп'яніння, яке ще нещодавно змушувало метеликів пурхати в животі.

- Молоді люди, вибачте, що заважаю, але маю розмову до тебе, Макар, - лунає голос осторонь.

Я повертаю голову і зустрічаюсь зі зніяковілим поглядом Петра Миколайовича, який трохи збентежений тим, що змушений потурбувати нас. Але водночас він наполегливо очікує, поки Макар йому відповість.

- Так, звичайно, - відповідає він і відпускає мене зі своїх обіймів.

Чоловіки віддаляються, залишивши мене одну стояти біля вікна. Я вдивляюсь в їх спини і не можу зрозуміти що насправді відчуваю — полегшення чи розчарування. Бо без тієї напруги, що виникла між нами з Макаром мені стає легше дихати, але водночас без нього я відчуваю якусь порожнечу. Переконую себе, що це через те, що я змушена стояти на самоті під задоволеними поглядами гарпій, що купкою зібрались в цій кімнаті. От тільки приєднуватись до них в мене немає жодного бажання.

Я відвертаюсь і ховаю погляд в вікні, аби не помічати нікого навколо. Уважно дивлюсь на сад, що тільки починає прокидатись після зимової сплячки. Поодинокі промінчики намагаються пробитись крізь щільні хмари. Милуюсь як весна поступово заявляє свої права на владу і навіть не помічаю коли моя самотність розвіюється:

- Чудова пора року, - лунає чоловічий голос за спиною, - кажуть, це найкращий час щоб закохатись...

Я обертаюсь і здивовано оглядаю стрункого високого парубка, що привітно всміхається, розглядаючи мене. Він вбраний скромно і зі смаком, навіть якось по-домашньому, на відміну від елегантного одягу інших гостей. Я бачила його за столом, сидячим поруч з Петром Миколайовичем, але особливо не звертала увагу на нього.

- Мене звати Ярослав, а вас... - робить паузу.

- Софія, - відповідаю, коротко всміхнувшись.

- Яке прекрасне ім'я, - погляд чоловіка зацікавлено ковзає по моєму обличчю, - таке ж прекрасне як і ваша врода.

Комплімент чоловіка змушує мене червоніти. Я не можу не помітити блиск в його очах, коли він на мене дивиться. Не дивлячись на те, що мені приємно нарешті позбутись самотності, його увага бентежить мене.

- Дякую, - сором'язливо відповідаю.

- Ви тут вперше, Софіє? - цікавиться чоловік.

- Так.

- Можу вам влаштувати екскурсію будинком, або ж показати сад, який вас так зацікавив. Там є дуже рідкісні дерева, привезені з Японії.

- Ви знаєтесь на ландшафтному дизайні? - усміхнено цікавлюсь.

- Просто я досить частий гість в цьому будинку, - всміхається мені у відповідь, - ви коли-небуть чули про дівоче дерево?

- Ні.

- Це унікальне дерево. Єдине в своєму роді. Кажуть, якщо дівчина, що мріє про кохання, доторкнеться до кори цього дерева, то неодмінно знайде своє щастя.

- Хто каже? - стримую посмішку, розуміючи, що чоловік намагається справити на мене враження.

- Люди кажуть, - всміхається і зацікавлено питає, - чи ви не вірите в прикмети?

- В такі точно не вірю. Звучить занадто казково.

- У вас є унікальна можливість перевірити це на собі. Якщо найближчим часом вас не спіткає кохання, я буду першим, хто розказуватиме всім, що ця легенда — лише чергова казочка.

Не можу втримати посмішку. Чоловік зацікавлено і щиро вглядається мені в очі й очікує на мою відповідь. Але що мені втрачати?! Я зовсім не проти прогулятись по саду, подихати свіжим повітрям і трохи відпочити від уважних поглядів гарпій, що слідкували за кожним моїм кроком весь час.