Розділ 27. Час ховати кігтики

Софія

Я мріяла щоб плани змінились і мені не довелось їхати на ту вечірку з приводу дня народження Петра Миколайовича. Він здається непоганим чоловіком. Навіть дивно, як йому вдалось зберегти щось хороше в собі поряд з такими гарпіями, як його дружина і дочка. Та не дивлячись на те, що я непогано ставлюсь до іменинника, я пам'ятала що він мені ніхто і ця вечірка потрібна не мені, а Макару. Мені знову доведеться відчувати цупкі зацікавлені погляди на собі, чого зовсім не хотілося б.

Коротке повідомлення від Макара сповіщає про те, що він чекає мене під під'їздом. До цього дня ми не спілкувались і не зустрічались. Я й досі відчувала образу на нього після нашої розмови в клубі, тому мені навіть було легше бути подалі від нього. Хоча нав'язливі думки про нього так і лізли в голову.

Спускаюсь сходами. Виходжу з будинку і помічаю білу спортивну машину. Роблю пару кроків і очікую що Макар, як і раніше, вийде з машини, аби зустріти мене і розчинити переді мною дверцята. Але нічого не відбувається. Ну звичайно, тепер не потрібно грати, як він сам казав "білого і пухнастого". Відчуваю як образа, що вгамувалась за кілька минулих днів, знов розкручується в грудях. Але я стискаю зуби, хапаюсь за ручку і просто розчиняю дверцята, сідаючи всередину.

Макар розслаблено сидить на водійському сидінні і вдивляється в екран свого телефону. Ніяк не реагує на мою появу. Я сідаю на сидіння і закриваю за собою двері. В мене немає ніякого бажання навіть привітатись з ним, бо я не можу сказати, що рада нашій зустрічі. Сиджу мовчки і вдивляюсь перед собою, очікуючи, що ми рушимо з місця.

Боковим зором я помічаю, що він відкладає телефон і підіймає свій погляд на мене. Здається, я навіть відчуваю як його погляд гарячим слідом проходить по всьому моєму тілу і затримується на розрізі, що оголяє мою ногу. В цілому моя сукня проста і стримана, але високий розріз на стегні додає їй трохи пікантності.

- Навіть не привітаєшся? - лунає його низький голос.

Я повертаю голову і помічаю гордовиту усмішку, що демонструє його зверхність.

- Не бачу сенсу грати ввічливість без публіки, - відмовляю.

- Хм, вирішила випустити кігтики? - всміхається ширше, - я не проти, от тільки не там, куди ми прямуємо. Не забувай, поки ти допомагаєш мені, я допомагаю тобі.

- І в чому ж полягає твоя допомога? - гордовито питаю.

- В тому, що я допомагаю тобі не потрапити за грати. Чи ти вже забула нашу минулу розмову?

Ковтаю ком, що виник в горлі і намагаюсь вгамувати лють в грудях:

- З тобою забудеш!

Він більше нічого не відповідає, лише вдоволено всміхається. А я відвертаюсь до вікна, щоб більше не бачити його задоволено обличчя, бо судячи з його реакції, він дійсно насолоджується своєю владою наді мною.

І куди поділося те зачарування цим чоловіком? Не так давно я дивилась на нього і не могла відвести очей, червоніла від його проникливого погляду, мріяла відчувати його увагу. Все змінилось в одну мить. Тепер я бачу його справжнього — пихатого, владного і жорсткого. В нього є ціль і його нічого не зупинить в її досягненні. Як же переконливо йому вдавалось вдавати турботливого і ніжного... я ж дійсно повірила в те, що він може бути таким. Даремно. Вкотре переконалась, що перше враження — найбільш правдиве. Він саме той самовдоволений і грубий павич, якого я зустріла в темному кабінеті. І тепер мені страшно від однієї лише думки, що я маю виконувати всі забаганки цього чоловіка лише через те, що він став свідком мого злочину. На мить в голові промайнула думка, що тепер я розумію чому прибирають свідків в детективних серіалах. Але мені так не пощастить. Тепер, коли я знаю, що він той самий Адвокат, якого боїться пів міста, я навіть не ризикну гратись з ним в будь-які ігри.

Всередині все стискається від відчуття западні і власної безпорадності. Не хочу відчувати себе в його владі, але як виплутатись з його тенет я й гадки не маю.

Виринаю зі своїх думок, коли помічаю як картинка за вікном автомобіля змінюється і ми з'їжджаємо з траси в ліс. Одразу помічаю величні котеджі, що виросли по обидва боки від дороги. Я ніколи не була раніше в цьому районі. Та воно й не дивно. Судячи з розкоші маєтків тут живуть лише заможні і впливові люди. Живіт скручує від хвилювання. Занадто часто я почала майоріти в подібних колах. І це мені не подобалось. Всі ці зверхні погляди, штучні посмішки, нещирі компліменти... все виглядало просто як фарс. І чому Макару так сильно хочеться бути частиною такого життя?! Хоча... коли я відчула на собі як швидко він змінює свої амплуа, то зрозуміла, що він ідеально підходить до фальші такого життя.

Машина зупиняється перед темним триповерховим будинком, що майорить з-за високого паркану. Схоже, власники будинку роблять все, аби сховати своє приватне життя від сторонніх очей.

Боковим зором помічаю, що Макар розвертається в мою сторону і здається тягнеться до мене. Я одразу ж напружуюсь і кидаю на нього попереджуючий погляд. Але він тягнеться на заднє сидіння, при цьому уважно дивлячись на мене. Кутик його вуст здіймається вгору, переконуючи мене в тому, що він точно помітив мою збентеженість. Його рука дістає невеличку подарункову коробочку, поки він не зводить з мене погляду. І тільки коли він випрямляється на своєму сидінні, то промовляє своїм низьким голосом:

- Правильно робиш, що боїшся, - задоволено всміхається, - тільки зараз ти маєш дивитись на мене як закохана і щаслива наречена.

Ну от як йому це вдається?! Варто йому промовити хоча б одне зауваження в мою сторону, і в грудях вибухає обурення. Якби він мовчав, я б може і далі поводила себе мовчазно і стримано. Але тепер в мені підігрівався вулкан, що спав кілька днів:

- Ну звичайно, любий, - єхидно відповідаю.

- Ховай кігтики, - всміхається ширше, - потім мені їх покажеш.

Він не дає мені змоги відповісти, адже рвучко виходить з машини. В грудях все закипає, але я роблю глибокий видих, намагаючись себе заспокоїти. В першу чергу я маю пам'ятати що моя свобода під загрозою, і цей нахаба може позбавити мене її в будь-яку мить. Тож я ковтаю образу і слухняно очікую в салоні, поки Макар обійде машину і відчинить для мене дверцята.