Розділ 25. Шантаж

Машина Макара повільно їде нічними вулицями міста. Я сиджу на пасажирському сидінні, втиснувшись ближче до дверцят. Адже все, що мені хочеться — це бути подалі від цього чоловіка. Я не просто тепер боюсь його, я починаю його ненавидіти.

Як виявилось Макар не жартував і адміністратор клубу дійсно сказав мені, що наступного ранку я можу прийти за документами. В мене не вкладалось в голові, як я за лічені хвилини можу залишити місце, де працювала майже п'ять років. Більше того, мені не хотілось втрачати роботу, але цей чоловік не дав мені іншого вибору. Навіть адміністратор клубу тремтіла перед Макаром і це важко було не помітити. Схоже, у них була розмова перед тим, як я опинилась за баром. І тепер я розумію, що Адвокат зробив все, аби досягти свого. І мене попросили залишити клуб якнайшвидше.

Час від часу я відчувала як Макар звертав свій важкий погляд на мене. Але продовжував мовчки керувати автомобілем. Мені ж не хотілось навіть дихати в його сторону. Я мріяла про ту хвилину, коли машина зупиниться і я зможу втекти подалі від нього.

Авто в'їжджає в мій двір і зупиняється перед під'їздом. Хапаюсь за ручку дверцят, але голос за спиною спиняє мене, наче різкий витиск гальм:

- Зачекай. Ось візьми, - він тягнеться до внутрішньої кишені свого піджака і дістає звідти банківську пластикову картку, - витрачай скільки вважаєш за потрібне. Там достатньо.

- Що це? - кидаю на нього збентежений погляд.

- Твоя картка.

- Тепер ти вирішив мене купити? - не можу приховати зневагу в голосі.

Він кидає на мене роздратований погляд, ніби йому самому неприємна подібна думка, але стримано відповідає:

- Ні. Просто тобі поки не варто шукати роботу. Ти спадкоємиця французьких виноградників, забула? Тому поки ти моя наречена, всі твої витрати лягають на мої плечі.

Звичайно мені потрібно гроші, тим паче зараз, коли я залишилась без роботи. От тільки приймати їх від Макара мені огидно, тому я щедро ділюсь своїм роздратуванням, аби хоч якось його зачепити:

- Не боїшся, що я витрачу всі твої гроші?!

- Спробуй, - ледь помітно всміхається.

- Звідки така щедрість? - зухвало питаю.

- Тобі щось не подобається? - в його голосі лунає ледь помітне гарчання.

- Ні, просто мені потрібно знати як довго я можу “насолоджуватись” своїм золотим статусом нареченої такого “прекрасного” чоловіка, - не можу стримати сарказму в голосі, коли помічаю як йому не подобаються мої слова.

- Скільки потрібно буде, - спокійно відповідає.

- Ну я ж не можу ходити в статусі нареченої вічно. Сподіваюсь, ти не збираєшся на мені одружуватись?!

- Ні в якому разі! - всміхається.

- От і добре. Тому мені потрібно знати, як довго мені доведеться бути підставною нареченою.

Макар відвертає погляд і мовчить. Він інтенсивно над чимось думає. Я ж в цей час терпляче очікую на його відповідь. Я пам'ятаю, що бездоганна репутація потрібна йому лише для роботи. І все, що я хочу знати, це як довго мені доведеться бути в полоні цього чоловіка.

- Наступного місяця будуть обирати голову адвокатської асоціації. До цього часу мені потрібно переконати якомога більше людей, що я надійний й ідеально підходящий для цієї посади. Після того, як я отримую її, ми заявимо, що не зійшлись характерами і розійдемось.

- А якщо ти не отримаєш цю посаду?

Його очі ледь не наливаються кров'ю. Я розумію, що подібного варіанту він не розглядає. Мабуть він дійсно хоче собі місце в цій дурнуватій асоціації. Але мені потрібно знати що буде зі мною при будь-якому розвитку подій.

- Я тебе не тримаю. Але в твоїх інтересах зробити все, аби висвітлювати мене лише з хорошої сторони.

- Це вже не мої турботи, отримаєш ти цю посаду чи ні, - зухвало заявляю.

Помічаю як він стискає долоні, роздратований моїми словами. Та мені це приносить лише задоволення. Нехай буде неприємно не лише мені:

- Тоді твоя свобода це теж не моя турбота, - відкрито погрожує мені.

Не важко здогадатись про що він говорить. Так, тепер він відверто шантажує мене. Знаючи все про крадіжку, він може в будь-який момент викрити мій злочин. Це жахливо - відчувати себе загнаним в кут звіром. Але саме так я почуваю себе поруч з цим чоловіком.

Мені нічого більше не лишається, як виконувати забаганки цього негідника і мріяти про те, що цей місяць в ролі його нареченої, пролетить якомога швидше. Але як же це несправедливо! І навіщо він взагалі з'явився в моєму житті?! До його появи, в мене взагалі не було ніяких проблем! А тепер — що не день, то нова халепа.

Я більше не здатна знаходитись з ним в одному просторі. Треба позбутись його компанії швидше. Мені потрібно вдихнути повітря, щоб хоч трохи охолодити той запал, що горить всередині.

- Доброї ночі не бажаю, - зі злістю в голосі промовляю, - нехай тебе мучать жахіття!

Кутик його губ підіймається в щирій усмішці, і він промовляє:

- Будь готова в суботу, я заїду за тобою пообіді.

- Куди ми поїдемо?

- А ти вже забула, що сама пообіцяла Петру Миколайовичу приїхати на його день народження? - зухвало питає.

Стискаю губи і злюсь сама на себе. І хто мене тоді за язика тягнув? Навіщо я напросилась на те свято?! От відмовилась би і зараз може б і не сиділа тут загнана в клітку з ультиматумів і умов Ольховського.

- Пам'ятаю, - невдоволено кривлюсь.

Розвертаюсь і виходжу з автомобіля. Та не встигаю я зачинити за собою дверцята, як неочікуване попередження змушує всю мене напружитись:

- І Софіє, більше не вздумай від мене переховуватись... Я все одно знайду. Але цього разу без покарання ти не обійдешся.

Цей голос мене лякає. Сталь, що бринить в ньому запевняє, що саме так і буде. І мені страшно від однієї лише думки, що я можу якось його спровокувати покарати мене. Не уявляю що за кару він для мене придумав, але і дізнаватись мені зовсім не хочеться.

Ковтаю злість. Запевняю себе, що краще нічого не відповідати а якомога швидше позбутись його перед очима. Закриваю дверцята і прямую до будинку. Не обертаюсь. Лише коли чую як машина від'їжджає від під'їзду, я повертаю голову в ту сторону, куди він поїхав. Проводжаю поглядом яскраві фари, що освітлюють темний двір.