Розділ 23. Час розставити крапки

Поправляючи на собі форму, вдивляюсь в своє відображення в дзеркалі. Припухлі очі досі видають мій вчорашній настрій. І навіть кілька шарів косметики не змогли сховати мого пригніченого стану.

Макар більше не дзвонив ні вчора, ні сьогодні. Я провела пів ночі в роздумах про нього, після чого поринула в такий глибокий сон, що прокинулась лише ближче до полудня. Та воно й на краще. Легше буде працювати, адже сьогодні я повертаюсь на роботу. Принаймні я сподіваюсь, що думати про Макара в мене більше не буде часу.

Виходжу в залу, де тільки починають збиратись відвідувачі і одразу ж прямую до барної стійки, аби привітатись з подругою, що розставляє пляшки на полиці бару.

- Привіт, - промовляю до неї.

- О, привіт, - вона обертається, всміхається і знову продовжує свою роботу, - як справи?

- Нормально, - коротко відповідаю, не бажаючи, аби вона підіймала болючу тему, - як пройшла вчорашня зміна? Без пригод?

- Ти ж знаєш, у нас що не день, то якісь пригоди... - вона припиняє роботу і обертається до мене, - добре, що тебе вчора не було на роботі, бо і в тебе не обійшлось би без пригод.

- Тобто? - питаю, коли не можу розпізнати її натяків.

- Схоже, твій адвокат приходив. Я, звичайно, не впевнена, що це був саме він, але виглядав солідно і всіх співробітників про тебе розпитував.

Всередині все завмерло. Слова подруги ще більше заплутали мене. Навіщо Макар мене розшукує? Картинка в моїй голові ніяк не складається в єдине ціле. Може я щось не так зрозуміла того ранку? Може мені не варто було тікати з його квартири, а дочекатись його і поговорити?

- І що ти сказала? - не приховуючи зацікавленості питаю.

- Що ти вихідна, - спокійно відповідає подруга.

- Що він відповів?

- Нічого, розвернувся і пішов, - подруга кидає на мене невдоволений погляд і промовляє, - тільки не кажи мені, що ти готова вже бігти йому назустріч через те, що йому захотілось розважитись ще й другий раз з тобою!

- Ні, але...

- Сонь, ти вчора стільки виплакала за ним, а сьогодні вже готова пробачити? - докоряє мені, примруживши очі.

- Ні, просто, я не розумію навіщо він мене розшукує, якщо я йому не потрібна?

- Чому ж не потрібна? - зухвало продовжує подруга, - вночі ти йому дуже потрібна. От тільки зранку заважаєш. Добре, що в нього є прибиральниця, аби вичистити квартиру від усіх, хто вже не потрібен.

Я розумію, що подруга досі відчуває злість по відношенню до Макара. Адже вона бачила в якому я стані і звинувачувала в цьому лише його. Проте їй було відомо не все про нас. Та й відчуття, що щось не так, не полишало мене.

- Я мабуть піду... - задумливо промовляю.

Тепер я взагалі нічого не розумію. Мені здавалось Макар не хоче мене більше бачити в своєму житті. Але чому тоді він мене розшукує? Зараз я не була впевнена у всіх тих відповідях, які ще вчора були в своїй голові.

Але часу на роздуми в мене не було. Клуб поступово заповнювався відвідувачами і в мене стало достатньо роботи, аби не думати ні про що, окрім своїх обов'язків.

Минає не одна година. До мене підходить адміністратор і просить допомогти на барі. Таке бувало нечасто, але все ж траплялось. Тому, нічого не підозрюючи, я попрямувала на допомогу колезі. Але підходячи ближче, я зрозуміла, що навколо бару не так вже й багатолюдно, до того ж, бармен не виглядав заклопотаним. Він спокійно розливав коктейлі по келихах.

- Мене прислали до тебе на підмогу, - підходжу до бармена ближче, - але, здається, тобі вона не дуже то й потрібна.

Хлопець всміхається мені і спокійним голосом промовляє:

- Ти права. До тебе відвідувач.

Він змахує головою в сторону, вказуючи на того, хто на мене чекає. Я повертаю голову і застигаю на місці. Не розумію як я могла не помітити його раніше. Адже цю широкоплечу статуру важко не помітити, навіть серед натовпу. Я уважно вглядаюсь в нього, не вірячи, що дійсно бачу перед собою саме його. За кілька секунд сумніви зникають і я переконуюсь, що переді мною сидить Макар.

Темно-сині очі пропікають мене наскрізь. Гострі риси обличчя здаються ще більш виразними, коли я помічаю як виграють його жовна. Розслаблено сидячи за барною стійкою, він впирається на лікті, поклавши руки на стільницю. Поруч з його долонями помічаю склянку міцного алкоголю. Дивлячись на мене з-під лоба, він уважно слідкує за кожним моїм рухом. Він дивиться на мене, ніби хижак, що полює на здобич. Притягує мене своїм поглядом. Мені стає страшно. Я зчитую погрозу в його очах. Але розумію, що тікати марно. Я знала, що нам потрібно поговорити, але все одно виявилась не готовою до цієї розмови.

Роблю пару обережних кроків йому назустріч. Підходжу до стільниці і встаю навпроти нього, залишивши достатню відстань між нами. Він мовчить. Продовжує уважно вдивлятись в мене.

- Привіт, - промовляю тремтячим голосом.

- Привіт, - він злегка підіймає голову, аби не розривати зі мною зорового контакту, - і як довго ти збиралась бігати від мене?!

В його голосі чую докір. Але насправді не розумію чому він говорить зі мною подібним тоном.

- Я не бігала, - відповідаю стихлим голосом.

- Невже? - невдоволено кривиться, - а мені здалось, що ти мене уникаєш.

Його докори підіймають образу, що осіла темним мулом в моїй душі. Не розумію чому він ображається на мене, в той час як я маю ображатись:

- Ти ж сам цього хотів, - починаю нападати у відповідь.

Макар випрямляється на стільці. Розправляє плечі, ніби готується уважно мене слухати:

- Поясни, - його голос обпікає серце холодом.

- Мені не важко було зрозуміти, що я тобі більше не потрібна.

- І звідки ж такі висновки?!

- Мені достатньо було прокинутись самій в твоїй квартирі.

- І? - дратується.

- І не дочекатись тебе. Натомість, прийшла твоя покоївка і розказала, що таким як я, платять лише за ніч. А вдень я маю якомога швидше звільнити твоє житло.

Він примружує очі і крива усмішка з'являється на його обличчі: