Розділ 22. Не так, як здається

Дістаю з коробки чергову серветку щоб витерти свої сльози. Кидаю погляд на цілу купу використаного паперу, яким раніше витирала весь смуток, що виливався з моїх очей.

- Тримай, це чай з мелісою, - подруга ставить переді мною чашку запашного напою, - він тебе трохи заспокоїть.

Кидаю на неї вдячний погляд. Я дійсно рада, що Таня кинулась мені на допомогу, коли подзвонила мені і почула в слухавку мій заплаканий голос. Мені навіть не довелось чекати на громадський транспорт, адже вона швидко приїхала і забрала мене на своїй старенькій машині.

- Дякую, - схлипую.

- Давай вже закінчуй лити за ним сльози, - суворим тоном промовляє подруга, - він справжній козел! А вбиваючись, ти робиш гірше лише собі.

Подруга випитувала що зі мною сталось і мені насилу вдалось з нею поділитись своїм болем. Вислухавши мене, вона вже не дивилась на мене з жалістю. Замість жалості в ній поступово прокидалась злість:

- От якби твої сльози змогли б втопити цього піжона, тобі б я тобі сказала “Лий, Соню, та й побільше”. Але нажаль це так не працює, - вона кладе долоню на моє плече, - я розумію, що для тебе це досить боляче. Перший чоловік, як ніяк, але тепер ти знаєш, що навколо повно засранців, яким потрібно від тебе лише одне.

Опускаю очі. Мені боляче це чути. Я не думала, що Макар відноситься до тих чоловіків, що використовують жінок в своїх цілях. Але тепер я маю змогу побачити все без рожевих окулярів. Той образ, що був в моїй голові — впливовий адвокат, що рятує мене з усіх життєвих негараздів — це ніщо інше, як плід моєї уяви. Я сама вигадала, що він чудовий принц, сама повірила, що мої почуття до нього взаємні, сама створила ілюзію стосунків в своїй голові. Тепер я просто стала йому непотрібна. І минулий вечір залишився в пам'яті просто як сон, що розвіявся з першими променями сонця.

- Слухай, мені вже треба збиратись на роботу. Але ти можеш залишитись в мене, якщо хочеш, - слова подруги повертають мене в реальність.

- Ні, дякую, я поїду додому.

- В тебе сьогодні вихідний? - питає подруга.

- Так.

- А завтра?

- Ні, завтра треба на зміну.

- От і чудово. Відпочиниш сьогодні, приведеш себе до ладу. Тільки не думай більше плакати за тим бабієм! - дає настанови наказовим голосом, - і подзвони мені ще сьогодні перед сном, бо я переживаю за твою душевну рівновагу.

- Не варто... - сумно зітхаю.

- Угу, бачу, - занепокоєно промовляє подруга, - і мені страшно залишати тебе в такому стані сьогодні.

- В мене є Сашко, - промовляю.

- Ти сама казала, що його ніколи не буває вдома, - відмовляє подруга.

- Він постійно десь гуляє, додому приходить лише ночувати.

- Ну добре, - подруга чмокає мене в щоку, - давай збиратись. Я тебе підвезу.

Ми вдягаємось і залишаємо квартиру подруги. Всю дорогу вона повчає мене настановами про те, що всі чоловіки однакові і ніхто з них не вартий жіночих сліз. Я слухаю її і мені хотілось би з такою ж впевненістю, як в неї, переконувати всіх, що я найкраща і ніхто не вартий мене. Мені хотілось би бути такою самовпевненою, іноді навіть гордовитою, як вона. Але, нажаль, я не така. І замість того, щоб звинувачувати Макара, я починаю шукати причини в собі. Що зі мною не так? Чому я не варта того, щоб бути єдиною і коханою?

На вулиці вже стемніло. Я навіть не помітила як пролетів день. Лише коли машина подруги зупинилась біля мого під'їзду і я побачила освітлення в вікнах будинку, то зрозуміла, що вже вечір.

- Ось ми й на місці, - голос подруги змушує мене відірвати погляд від вікна і подивитись на неї, - Сонь, дійсно, припиняй страждати. Краще зроби собі вечір краси — прийми гарячу ванну, зроби масочку... нагадай собі, що про себе треба піклуватись. Бо якщо ти цього не робитимеш, ніхто за тебе цього не робитиме.

- Звучить сумно... - втомлено зітхаю.

- Але таке життя, - видихає і дарує мені коротку посмішку на прощання, - досить з тебе на сьогодні філософії. Просто відпочинь.

- Дякую, Танюш, - вичавлюю з себе посмішку, яка більше схоже на гримасу, ніби я втримую в собі біль.

Ми прощаємось і я залишаю авто, прямуючи до під'їзду. Відчуваю наче знаходжусь в якомусь вакуумі. Всередині утворилось просто згарище після того пекельного вогню, що палив моє серце. Тепер в грудях ніби порожнеча. І навіть думок не залишилось. Я просто підіймаюсь мовчки сходами. Дістаю ключі і відчиняю квартиру.

Світло в коридорі і гучна рок-музика зустрічають мене, натякаючи, що брат вдома. Хоча зазвичай він проводить вечори деінде. Не встигаю зняти верхній одяг, як він виринає з кімнати і насторожено дивиться на мене:

- Ну і де ти була весь день?! - гордовито зав'язує руки на грудях, але як тільки роздивляється моє обличчя, наполохано робить крок назустріч, - що сталось? Ти плакала?

В мені зовсім не залишилось сил. Я втомлено зітхаю і продовжую знімати пальто:

- Сашко, давай потім поговоримо, я зараз не в настрої.

- Це через того адвоката?! - невдоволено питає.

- Я не хочу про нього розмовляти.

- Ясно, - ображено гарчить, - значить я правильно зробив, що виставив цього бандюгана!

Від його слів я завмираю на місці. Повертаю погляд на брата і здивовано питаю:

- Макар був тут?

- Був, тебе розшукував, - продовжує виражати свою невдоволеність, - якби ти відповідала на мої дзвінки, то знала б, що я вказав цьому козлу на двері і наказав більше ніколи до нас не приходити. Як бачиш, сістер, я був правий щодо нього!

Він продовжує розказувати про свою інтуїцію і про те, що мені слід частіше прислухатись до нього, а я кидаюсь до сумочки в пошуку телефона. Дістаю його і бачу, що телефон в беззвучному режимі. Мабуть я забула його вимкнути ще з вчорашнього вечора, коли прямувала на урочистий захід.

Пару пропущених від мами, брата і кілька від Макара. Серце ніби оживає і починає пришвидшено вистукувати.

- Навіщо він приходив? - підіймаю погляд на брата.

- Я ж кажу, тебе шукав.

Сашко втомлено зітхає, ніби йому вже набридло розмовляти на цю тему і залишає мене саму в коридорі. А я стою з телефоном в руці і не можу збагнути що це може означати. То він залишає мене саму в своїй квартирі, щоб його прибиральниця виставила мене за двері. То розшукує. Щось мої думки остаточно заплутались і я вже нічого не розумію. Ховаю телефон і хочу дати собі часу просто все обміркувати. Я не збираюсь дзвонити Макару, і тим паче, шукати з ним зустрічі. Я ображена на нього, своїм зникненням він зробив мене боляче. Але варто було йому знов з'явитись, як мене мучить сумнів - чи правильно я зробила, що втекла? Чи, можливо, все не так, як здається?