Розділ 16. Подруга

Софія

Домовившись з подругою зустрітись на чашечку кави, я чекаю на неї, проводжаючи брата в універ. Після того як залишилась сама, я будую в голові майбутню розмову з нею і вигадую аргументи, аби переконати її вийти на роботу замість мене в неділю.

Дзвінок в двері наповнює квартиру пронизливим звуком і я поспіхом прямую в коридор:

- Ніколи не розуміла куди всі ці бабульки постійно їздять так рано, - роздратовано промовляє Таня, як тільки я розчиняю перед нею двері.

- О, схоже ти не в гуморі, - дивуюсь її настрою, пропускаючи в квартиру.

- Ще б пак! - обурюється, - я тільки вчора нові чобітки купила, подивись на них!

Опускаю очі, коли вона демонструє мені трохи забруднене взуття.

- Не переживай, я тобі дам все необхідне, їх відчистити можна за пару хвилин, - намагаюсь її збадьорити.

- Та не в тому справа! Тримай, - вручає мені в руки торт, а сама стягує з себе куртку, - просто в мене чорна смуга в житті почалась.

- Я так розумію, справа не лише в невдалій подорожі міським транспортом...

- Звісно ні! Микита мій виявився ще тим козлом! Довга історія... може спочатку кавою напоїш?

- Звичайно, - всміхаюсь і проводжаю її на кухню.

Цілу годину Таня ділиться зі мною емоціями про те, наскільки їй не щастить з чоловіками. Про те, що Микита обожнює хокей, а вона фанатка футболу, точніше відомих футболістів. Про те, що він айтішник, що проводить дні і ночі за комп'ютером і не приділяє їй уваги. Про те, що з ним нудно, а їй потрібні гострі враження.

Я лише уважно слухаю подругу і втішаю її. Та намагаюсь знайти вдалий момент, аби попросити про послугу.

- Ну а тебе що бентежить? - зацікавлено питає подруга, трохи заспокоївшись після довгої розповіді про своє особисте життя.

- Нічого, з чого ти взяла?! - розгублено питаю.

- Сонь, та у тебе на обличчі написано, що ти над чимось наполегливо думаєш. Шкода тільки неонової вивіски на лобі не вистачає, аби прочитати твої думки.

Всміхаюсь, ховаючи погляд в чашці кави. Збираюсь з думками, підіймаю погляд і схвильовано промовляю:

- Ти зможеш мене підмінити в неділю на роботі?

- Ой, ти ж знаєш як я не люблю неділі! - невдоволено відповідає, - це ж майже як понеділок: чайових - мінімум, розбишак з похміллям - максимум.

- Танюш, мені дуже треба, - промовляю жалісливим голосом.

- Скільки тебе пам'ятаю, ти ніколи не брала вихідних поза розкладом. Щось сталось?

- Ні, - відчуваю як на щоках з'являється рум'янець, - просто мені треба відвідати один захід...

- Який? - питає, відкушуючи шматочок торту.

- Я й сама не знаю...

- Ти йдеш, не знаючи куди? - всміхається.

- Можна і так сказати, - ніяковію.

- Чекай, - подруга відкладає ложку, якою їла десерт і уважно дивиться на мене, - у тебе, що, побачення?

Її очі блищать від цікавості, а я вже не втримую емоцій:

- Так, - всміхаюсь.

- Сонь, - скрикує від радості, при цьому стискаючи долоні, - чого ж ти мовчала раніше?! Та якщо ти після стількох років самотності вирішила піти на побачення, я за тебе не на день, я хоч на тиждень можу вийти!

Всміхаюсь від того, як подруга радіє моїй можливості почати стосунки. Вона постійно говорила, що мені не можна бути одиначкою, і потрібно шукати хлопця. Для неї незвично бути самотньою, на відміну від мене, у якої ніколи не було серйозних стосунків. Були лише поодинокі побачення, короткі поцілунки, нічого серйозного. Бо якась я неправильна. Завжди мріяла про шалені почуття, пристрасть, але так ні до кого і не відчула тієї самої іскри, про яку завжди знімають романтичні комедії.

- На тиждень не треба, а от якщо заміниш мене на один вечір, буду дуже вдячна, - задоволено промовляю.

- Звичайно, заміню, - всміхається подруга і задоволено дивиться на мене, підпираючи голову долонею і готуючись слухати, - ну розказуй, хто він, як познайомились.

Спочатку мені ніяково розповідати про Макара, але подруга задає сотні питань, бажаючи почути все в найменших дрібницях. І я розповідаю їй все, окрім того, як саме ми з ним познайомились, бо їй не варто знати, що я пішла на злочин задля порятунку свого брата.

- Ну ти, Сонь, даєш! - всміхається подруга після того, як я поділилась з нею всіма подробицями, - то ти нікого до себе не підпускаєш, а то замахнулась на птаха високого польоту!

- Та ну тебе, - всміхаюсь у відповідь.

- Ні, насправді це правильно, - розмірковує, - от я, все пробую щось нове, а толку? Одні розчарування! А ти чекала, чекала і дочекалась!

- Ти так кажеш, ніби я за нього заміж збираюсь. У нас все незрозуміло.

- А потрібно б і прояснити! Нехай знає скільки років ти провела в самотності, чекаючи на нього, а головне — нехай цінує!

Вислуховую повчання подруги, яка не раз вихвалялась, що в неї було стільки стосунків, що їй вже можна курси по їх побудові відкривати. От тільки закінчувались всі її романи однаково - як тільки минав букетно-цукерковий період і починалась буденність, її це втомлювало і вона знаходила якусь банальну причину, на зразок невимитої за собою тарілки, і розривала стосунки.

Мені було приємно бачити як вона радіє за мене. Я й сама мимоволі повірила в те, що ці стосунки дійсно мають шанс на щось щире і чисте. І хоч ми познайомились не за найкращих обставин, але Макар вже встиг проявити себе як порядний і мужній чоловік, що здатен постояти за мене.

За розмовами з подругою я навіть забула про те передчуття перестороги, що іноді відчувала поряд з ним. А все тому, що я бачила те, що хотіла бачити. Я мріяла побачити, що мої почуття взаємні. Що я можу подобатись Макару так само, як і він мені. Не дарма ж наші поцілунки такі... запаморочливі. Схоже, це дійсно нове і невідоме для мене відчуття. Бо він саме той, хто пробуджує метеликів в животі, і я дійсно відчуваю, що по-справжньому закохуюсь в нього.