Розділ 15. Інстинкт хижака

Макар

Ліхтарі нічного міста майорять обабіч, коли моя машина їде по мокрому асфальту. Відчуття невдоволеності й досі скрегоче в грудях. Чи то я старію, чи то дівка аж занадто недоступна, але не був я готовий отримати відмову. Ненавиджу коли не можу отримати те, що хочу. Тому після того, як Софія відшила мене, поїхав знімати стрес в перевірене місце до більш розкутих дівчат, що за пару папірців зелені готові виконати все, що завгодно. Але цього разу щось не спрацювало. Професійна повія змогла задовольнити тіло, от тільки в грудях продовжував вирувати вихор. Це відчуття нагадує полювання. Коли ти так бажав отримати здобич, був так близько до своєї мети, але в останню мить упустив.

Мені здавалось однієї романтичної вечері буде достатньо, аби остаточно запудрити їй мізки. Те, що вона далеко не зухвала крадійка я помітив ще в вечір нашого знайомства. Наївна простота. Тож зіграти чутливого романтика здавалось мені чудовою ідеєю, аби підкорити її собі остаточно. Адже бачу, як шаріється коли на мене дивиться. Мені треба прив'язати її до себе на деякий час, аби вона помайоріла зі мною на тусовках, розказала про відповідального і чесного “майбутнього чоловіка”. А от коли я отримаю бажану посаду, там уже байдуже що буде. У мене будуть такі можливості і влада, що ніхто не посміє і слова мовити проти мене.

От тільки Софія вирішила розтягнути задоволення і пограти в невинність. Що ж, значить пограємо. Професія навчила мене бути таким, яким люди хочуть мене бачити. Тож нічого мені не станеться, якщо я ще трохи пограю в принца для неї.

От тільки чоловіче самолюбство невдоволено скручується всередині, нагадуючи, що я сьогодні не отримав те, чого бажав. Адже дівчина дійсно гарна. Це я зацінив одразу. А цілується... так ніби вперше. Здається я й сам заново вчусь цілуватись з нею, адже ніколи не приділяв уваги поцілункам. Це все не для мене.

Їду і розумію, що щось потрібно робити з цим невдоволенням, що точно не дасть спати сьогодні. Повії не впорались з моїм стресом, може алкоголь впорається?

Швидкими рухами набираю на панелі номер телефону друга:

- Алло... - лунає сонний голос після кількох гудків.

- Збирайся, друже, я зараз за тобою заїду, - бадьоро промовляю.

- Що сталось? - невдоволено гарчить.

- Нічого страшного. Зустрінемось, потеревенимо, чарочку-другу пропустимо, - всміхаюсь.

На тому кінці слухавки шурхотіння, що підказує що мій дзвінок змусив друга встати з ліжка. А за кілька секунд невдоволений низький голос Шторма сварить мене:

- Адвокат, ти що п'яний? Четверта ранку! Яка, до біса, чарочка?

- Не будь занудою, - дражню його, - хочу зустрітись зі старим другом, провести час...

- Ми тільки вчора бачились, - невдоволено зауважує.

- Що нам забороняє напитись сьогодні?

Втомлений видих і голос друга стає більш бадьорим:

- Я тебе знаю, чортяка, ти просто так не напиваєшся. Розказуй що сталось.

Його слова руйнують награну веселість, якою намагався спокусити друга зустрітись. Він правий, п'ю я нечасто, але чомусь сьогодні маю бажання добряче напитись, щоб притупити всі суперечливі почуття, що не дають спокою.

- Нічого, - напружено відказую.

- О, - бадьорий голос друга вказує на його зацікавленість, - справа дійсно серйозна. Може тобі варто поїхати до спеціально навчених дівчат, вони ж завжди допомагають тобі робочий стрес зняти.

- Не впорались цього разу дівчата, - невдоволення знову накриває мене, - і робота тут ні до чого.

- Хм, - навіть на відстані чую як Шторм всміхається, - значить це особисте?

Я мовчу, а друг продовжує вгадувати, наче дійсно відчуває причину моєї злості:

- Може це через ту офіціанточку, що вчора зачаровано на тебе заглядалась...

- Стули пельку, - роздратовано гарчу, бо мені не подобається як Шторм про неї говорить.

- В яблучко! - всміхається, - і в чому причина? Не дала?

Лише втомлено вдихаю, міцніше стискаючи кермо в долонях. А друг в цей час починає так голосно реготати, чим ще більше мене дратує.

- Зловтішаєшся?! - гарчу.

Його сміх стихає і веселий голос лунає в слухавку:

- Може я був вчора правий і це дівчисько дійсно зможе зробити з тебе людину?

- Дуже смішно, - відмовляю.

- Серйозно, - задоволено всміхається, - я не думав, що ти так швидко припадеш до її чарів.

- Що ти верзеш? - кривлюсь, - вона лише пішак, що має зіграти свою роль! Ну подумаєш, не дала, та я й не наполягав, бо в першу чергу вона мені потрібна для іншого.

- Угу, - всміхається, - саме тому тебе зараз розриває.

- Знаєш, це була кепська ідея - дзвонити тобі.

- Старий, ти стаєш занадто чуттєвий, - продовжує дражнити друг, - я б хотів тобі допомогти, але боюсь в цій справі тобі ніхто не допоможе, окрім тебе самого.

Задумуюсь над його словами. Мені й не хотілось щоб хтось допоміг, мені хотілось просто забутись, розчинити свою злість в склянці. А от що робити з Софією я й гадки не маю, бо звик лише брати, не питаючи дозволу. От тільки з нею так не пройде, бо вона може потім відмовити підіграти в моїй невеличкій афері.

- Добре, я зрозумів, - розчаровано промовляю.

- Ти краще поспи, теж допомагає мозок на місце поставити... хоча в твоєму випадку, не в мозку справа, - вдоволено глузує наді мною.

- Добре, гуморист, я радий що зміг тебе насмішити, - саркастично відмовляю.

- Це точно. Давай, на зв'язку.

- Бувай.

Вимикаю виклик і розумію, що розмова з другом лише збільшила моє роздратування, адже він відкрив мені справжню причину моєї злості — Софія, а точніше її недоступність. Я шалено її хочу, з самої першої нашої зустрічі. І в той самий час забороняю собі тиснути на неї, аби не налякати. Сам на себе злюсь. Хіба не можна було обрати собі когось простішого на роль підставної нареченої? Хоча в той вечір в мене не було багато часу на роздуми. Як тільки зустрівся з Русланом, зрозумів, що треба рятувати її від цього мудака, який би точно почав перевіряти все в своєму кабінеті в той же вечір. От тільки зустріч з Петром Миколайовичем змусила мене аж занадто загратись в брехню, лише для того, щоб хоч якось вирости в його очах.