Розділ 11. Наполегливість і невинність

Софія

Добре, що подруга погодилась забрати собі ВІП кімнати і мені більше не довелось зустрічатись з Макаром. Сама себе не розумію. Мені хотілось зустрітись з ним, подякувати за допомогу. Але той факт, що ми зустрілись як офіціантка і відвідувач клубу, зруйнував всі мої плани. Я не рівня йому, знаю. Те, наскільки він впливовий і серед багатіїв, і серед бандитів, він продемонстрував мені ще в вечір нашого знайомства.

Я ж проста офіціантка, яка мабуть забагато себе накручує, думаючи про цього чоловіка як про свого рятівника. Можливо для нього наше знайомство нічого не значить?! Адже в колі своїх друзів він ніяк не показав, що ми знайомі.

Думки збиває скрип дверей в роздягальню. Повертаю голову і помічаю подругу, що ледь не підстрибуючи прямує до своєї шафки.

- Мені здавалось, ти втомилась, - зацікавлено оглядаю її.

- Дивлячись для чого, - загадково всміхається, - для роботи - так, а для побачення - ні.

- Таню, п'ята ранку! Яке побачення? - дивуюсь.

- Мій новий хлопець написав, що чекає мене у себе, - вона всміхається, а потім її обличчя змінюється і вона дивиться на мене з жалістю в погляді, - Сонь, вибач, але сьогодні нам не по дорозі, тож тобі доведеться йти додому самій.

- Це я вже зрозуміла, - всміхаюсь.

- Ну не ображайся! Тобі теж треба знайти того, хто чекатиме тебе з роботи.

- Тоді мені слід завести кота, - відхрещуюсь жартами.

- Ти зрозуміла, що я мала на увазі, - всміхається і зачиняє шафку, - все подруго, я побігла, побажай мені удачі.

Вона підлітає до мене. Чмокає в щоку на прощання і радісно виходить з роздягальні, залишивши мене одну.

- Щасти, - сумно промовляю їй в спину.

На відміну від подруги, мене ніхто не чекає і я повільно збираю речі, мріючи про тепле ліжечко, в якому я зможу розслабитись і відпочити як слід.

Огорнувши масивний шарф навколо шиї, я ховаю себе в теплу куртку, адже ранок - найхолодніша пора. Виходжу на вулицю, вдихаючи прохолодне, але чисте повітря. Небо ще темне, але світанок скоро почне освітлювати все навкруги. Збираюсь попрямувати в сторону дому, але рух на парковці біля входу до клубу привертає мою увагу. Тільки зараз я помічаю біле спортивне авто, яке добре пам'ятала. Ноги прикипають до землі. Стою нерухомо і споглядаю як привабливий широкоплечий красень виходить з авто і крокує до мене. Хочеться вщипнути себе, адже я не можу повірити, що бачу перед собою Макара.

- Сідай, підвезу, - лунає його низький голос, здіймаючи мурахи на шкірі.

Він наближається до мене, а його темні очі так уважно в мене вглядаються, що я знов відчуваю як заливаюсь рум'янцем від голови до п'ят.

- Дякую, але я сама дістанусь додому, - думка залишитись з ним наодинці приваблює і одночасно лякає мене.

Він зацікавлено нахиляє голову в бік і питає з легкою хтивістю в голосі:

- Любиш щоб тебе вмовляли чи брали силою? - хитро всміхається, - май на увазі, вмовляти я не збираюсь...

Його очі блищать. Тільки зараз я помічаю, що Макар сп'янілий. І це остаточно переконує мене, що сідати в його машину — не дуже гарна ідея.

- Ти збираєшся сідати п'яним за кермо? - дорікаю йому.

- Ні, ти поведеш, - всміхається.

- Я не вмію водити!

- Значить, доведеться довіритись мені, - грайлива посмішка пришвидшує темп мого серця.

- Я не думаю, що варто...

- Сонь, - посмішка зникає з його обличчя, - я просто хочу переконатись, що ти дісталась додому ціла і неушкоджена.

Його слова просочуються в мене і осідають в серці. Це абсурдна ідея - сідати в машину до незнайомця напідпитку. Але відчуття його небайдужості і турботи зігріває мене, і я вже не можу відмовити:

- Добре, тільки обіцяй не ганяти, - коротко всміхаюсь і помічаю як задоволена посмішка осяює його обличчя:

- Обіцяю.

Ми прямуємо до машини. Він відкриває переді мною пасажирські дверцята і запрошує всередину. Я червонію ще більше. Коли дверцята за мною зачиняються, я проводжаю поглядом його широкоплечу статуру, що обходить машину. Салон наповнений його ароматом, який збиває моє дихання. Макар відкриває дверцята і сідає в авто.

Короткий погляд темних, як нічне небо, очей збиває моє серцебиття, але я намагаюсь виглядати стримано.

- Не змерзла? - цікавиться, коли заводить двигун.

- Ні, - ніяковію від його турботи.

- Як твій брат? - питає, виїжджаючи з паркувального майданчику.

- Добре, - стримано відповідаю, - він вже вдома.

- Сподіюсь тобі більше не доведеться пробиратись в чужі будинки, аби щось викрасти? - хижо всміхається.

- Ні, - відмовляю, захищаючи брата, - він мені пообіцяв, що більше не буде грати. А якщо він мені обіцяє, то завжди дотримується обіцянки.

- Не лякайся ти так, - заспокоює, - я тебе не здам.

Він кидає на мене такий впевнений і заспокоюючий погляд, що в мене не залишається сумнівів, що він говорить чисту правду.

- Дякую тобі, - відмовляю тремтячим голосом, - я дуже вдячна за те, що ти не розказав про цю крадіжку... і що захистив мене в під'їзді...

Він на секунду повертає голову, і уважно дивиться на мене. Його погляд наче липкий і солодкий мед, що огортає все моє тіло, зігріває мене і бентежить водночас. Знов шаріюсь під його голодним поглядом. І хоч він нічого не відповідає, я не можу не помітити як йому приємно чути слова вдячності від мене. Задоволена посмішка з'являється на його обличчі і він мовчки знову звертає увагу на дорогу. А я нарешті можу дихати, бо в полоні його темних очей я втрачаю цю здатність.

Машина зупиняється біля мого під'їзду і Макар глушить двигун. Музика стихає і тепер тиша між нами ріже мені вуха. Він розслаблено сидить і повертає своє обличчя до мене:

- Запросиш?

Мене кидає в жар від його прямолінійності. Розумію чого він хоче, але я не дівчинка на одну ніч. До того ж, я ніяк не поясню братові кого і навіщо привела додому:

- Ти казав, що хочеш просто переконатись, що я дістанусь будинку... - відчуваю як бринить мій голос від хвилювання, - ось я вдома.