Розділ 9. Несподівана зустріч

Кілька днів повертають мене в звичний ритм життя. Всі події того вечора здаються страшним сном, що залишився позаду. Принаймні я стараюсь більше не думати про все, що пов'язано з викраденням брата. От тільки думки про мого захисника ніяк не відпускають. Макар виявився моїм рятівником, а я навіть не подякувала йому. Мало того, що він не здав мене ні власнику будинку, ні поліції, так він ще й врятував мене від мерзотників в під'їзді.

Моє сумління мучило мене тим, що розбита і спустошена, я навіть не сказала простого “дякую” цьому чоловікові. Хоча цього навіть замало, враховуючи все те, що він для мене зробив. Мені хотілось знайти його і подякувати, але я нічого не знала про нього, окрім імені.

Оглядаючи себе в дзеркало, я пригладжувала свою лаконічну форму офіціантки. Сьогодні була субота, а це означало, що в нічному клубі буде людно. На відміну від свого брата, я не мала вищої освіти. Просто одного разу влітку поїхала з подругою до Бердянська, аби попрацювати літо офіціанткою. І зрозуміла, що в цій професії можна непогано заробити. Так минав мій п'ятий рік на цій роботі. Так, іноді важко. До того ж безсонні ночі все частіше даються взнаки, але я поки не бачила себе ні в чому іншому, бо просто нічого не вміла. А роботу в ресторанах, нічних клубах і навіть офіціанткою на весіллях і урочистих заходах я знала досконало.

- О, привіт, люба, - лунає веселий голос подруги, коли вона входить в роздягальню.

- Привіт, Тетянко, - всміхаюсь їй у відповідь, - і хто тобі на цей раз не давав вчасно прийти на роботу?

- Ой, та годі тобі! - відмовляє, швидко дістаючи свою форму з шафки, - я з таким хлопцем зустрілась, просто космос!

- Угу, - всміхаюсь, - може б якби ти обирала не таких космічних хлопців, то мені не знадобилось би запам'ятовувати нове ім'я кожен місяць?

Вона лише перекривлює мене і відмовляє:

- Нічого ти не розумієш! Я в пошуку! Краще б сама була активнішою, тобі пошук хлопця вкрай необхідний.

- О, ні, дякую, такого бурхливого калейдоскопу хлопців як в тебе, я не потягну, - жартома дражню її.

- Це називається досвід, люба! - вона підіймає вгору палець, наче вчений, і робить награно зарозумілий вигляд обличчя.

Дивлячись на неї, я заливаюсь сміхом. Але помітивши, що вже час починати свою зміну, я промовляю:

- Добре, я піду, а ти наздоганяй.

- Скоро буду, командос!

Всміхаюсь від її веселого настрою і виходжу в зал, приступивши до своїх обов'язків.

Кілька годин пролітають миттєво, роботи дійсно багато. В клубі жодного вільного столику. Я тільки й встигаю розносити замовлення.

- Сонь, це просто жах! - лунає голос подруги, коли я в черговий раз заходжу до кухні.

- Що сталось? - питаю, розставляючи брудний посуд.

- У мене два ВІП столики, між якими я розриваюсь. Я ж не восьминіг, щоб одразу притягти всі тарілки, а ВІПів змушувати довго чекати не можна. Ще й Марина попросила допомогти на барі...

Вона дивиться на мене жалісливими очима, знаючи, що я просто не зможу відмовити подрузі:

- Добре, давай мені один столик, - передивляюсь свій блокнот, розуміючи що маю трохи часу, адже впоралась зі своєю основною роботою.

- Ти золото! - підбігає і чмокає мене в щічку, - можеш собі червону кімнату забрати, там новенькі, але виглядають солідно, тож, думаю, чайові будуть непогані.

- Домовились, - беру папірець з замовленням і уважно вивчаю.

Спочатку вирішую впоратись з ВІП кімнатою, а потім вже повернусь до своїх столиків. Беру віскі, три склянки і кілька тарілок з закусками.

Виходжу з кухні, прямуючи поміж веселого натовпу. Музика гучно лунає навколо, відбиваючись від стін і віддаючи в ноги вібрацією. Та я вже звикла. Маневрую крізь гостей клубу і підіймаюсь сходинками до ВІП зони. Переступаю поріг кімнати і прямую до столику.

Переді мною сидять три чоловіки, що до моєї появи були зайняті завзятою розмовою. Один з них привабливий брюнет, інший здоровань з довгим світлим волоссям покритий весь татуюваннями, а третій... погляд на нього перехоплює моє дихання і я на мить завмираю на місці. Мені доводиться змусити себе кліпнути кілька разів, аби пересвідчитись, що це він. Так, це точно він! Розкинувшись в шкіряному кріслі переді мною сидить Макар.

Поки його друзі, що сидять по обидва боки від нього, запекло сперечаються між собою, він не зводить з мене очей. Я подумки повертаюсь в вечір нашого знайомства, де він так само розслаблено сидів в кріслі і пожирав мене очима.

Кілька верхніх ґудзиків його сорочки розстібнуті і мій погляд сам тягнеться на засмаглу шкіру його грудей, яку приховує темна сорочка. Кутик його вуст ледь помітно підіймається вгору, коли він помічає мій погляд. І тут я заливаюсь червоним кольором так, що здається можу розчинитись в багряному кольорі стін цієї кімнати. Ніяковію під його прискіпливим і задоволеним поглядом, відчуваючи наче мене застукали на гарячому.

На мить заплющую очі, аби прийти до тями. Відчуваю як важчає в руках таця з їжею і напоями, і тільки це нагадує мені що я взагалі тут роблю. Повертаю собі впевненість, прямую вглиб кімнати і розкладаю посуд на стіл. Намагаюсь не підіймати погляд, аби не зустрітись з темно-блакитними очима, що здіймають мурахи на шкірі. Він мовчить, і поки два його друга зайняті завзятою розмовою, увага Макара прикута лише до мене. Мені навіть не потрібно підіймати голову, щоб відчути як уважно він слідкує за кожним моїм рухом.

Закінчивши з посудом, я випрямляюсь і мій погляд знову міцно переплітається з цим пекельним, наче розпечене вугілля, поглядом.

- Дякую, більше нічого не треба, - лунає осторонь голос одного з чоловіків, що сиділи за столом.

Чоловік починає зацікавлено дивитись то на мене, то на Макара, і я розумію, що наші дивоглядки привертають забагато уваги. Саме час втекти. От тільки в цій кімнаті я втратила здатність говорити. Коротко кивнувши головою, я розвертаюсь і прямую до виходу. Та по спині пробігає мороз, бо я й досі відчуваю погляд Макара на собі.