Розділ 8. Повернення

Ноги несуть мене до вхідних дверей, адже я нетерпляче хочу побачити того, кого так сильно чекаю.

- Сонь, відкривай, це я... - не можу повірити, що чую голос брата.

Поспіхом прокручую ключ. Замок на силу піддається моїм тремтячим рукам. Розчиняю двері і бачу високу фігуру брата.

- Сашко! - кидаюсь йому в обійми.

Мені просто необхідно доторкнутись до нього, пересвідчитись, що це дійсно він. Бо за кілька днів з моменту його викрадення я майже втратила надію, що ми ще колись побачимось.

- Тихіше, - заспокоює, пригортаючи мене до себе.

- Я боялась, що тебе вб'ють... — відриваю голову від його грудей.

- Ти що, дурненька, - всміхається, - все добре, давай заходь всередину.

Він підштовхує мене і я повертаюсь до квартири. Він слідує за мною, причинивши за собою двері. Але поки він роздягається, я повертаюсь до дверей і зачиняю їх на всі замки.

- Що ти робиш? - здивовано дивиться на мене.

- Ти навіть не уявляєш що зі мною сьогодні сталось, - напружено видихаю.

- Можливо, - всміхається, - а що зі мною сталось... ти не повіриш!

Його настрій веселий і бадьорий і я навіть трохи спантеличена його поведінкою, бо зовсім не такого Сашка я очікувала побачити після кількох днів полону у бандитів.

- Добре, що ти знайшла гроші, інакше б я з їхнього складу ніколи не вибрався б!

- Якого складу?

- Та чорт його знає, - невдоволено фиркає, - змушували мене тягати якісь ящики цілими днями. Дивись які мозолі понатирав!

Він демонструє мені свої мозолі на долонях. Так, до важкої роботи мій брат не звик, як і до будь-якої іншої. Навчаючись на четвертому курсі університету наші батьки забезпечували його потреби. Але тих грошей, що висилали мама з татом, брату вистачало хіба що на їжу та проїзд до універу. А йому завжди хотілось більшого. До того ж, останнім часом він став грати на гроші в якомусь закритому клубі. Іноді він навіть вигравав. До того самого моменту, як програв все і заліз в величезні борги, через які його і викрали, а борг переклали на мене.

- Сістер, ти за гроші не переживай, - додає брат помітивши мій задумливий погляд, - я віддам все до копійки. Це лише раз мені не пощастило, але я вже зробив роботу над помилками, і більше такого не буде.

Від його слів в мені здіймається образа:

- Тільки не кажи, що ти знов зібрався грати на гроші?!

Він здивовано дивиться на мене, наче я якусь нісенітницю сказала:

- А як я по-твоєму гроші тобі поверну?!

- Саш, - хапаю його за руку, - не треба мені нічого віддавати. Пообіцяй, що ти більше ніколи не будеш грати!

- Сонь, я... - чую його заперечувальний тон.

- Ні! Пообіцяй мені!

Я тримаю його за руку і заглядаю в очі. Мені так важливо почути цю обіцянку від нього, що сльози бринять в очах. Я пройшла через таке... що просто не витримаю це вдруге.

Він помічає мій стан і стає вкрай серйозним:

- Що з тобою?

- Сашо, пообіцяй мені... прошу! - відчуваю як сльози обпікають щоки.

Я вважала, що сліз в мені вже не залишилось. Даремно думала. Брат ніжно обіймає мене і пригортає до себе:

- Добре, сістер, я обіцяю!

- Тільки дотримайся своєї обіцянки, - промовляю крізь сльози.

Ми ще стоїмо якийсь час в обіймах один одного. Після чого розмовляємо до самого ранку. Сашко розповідає мені про всі дні, що він був в полоні. Як виявилось не таким страшним був той полон. Його лише змушували тяжко працювати, очікуючи поки я знайду гроші. Мені ж довелось зізнатись молодшому братові на який злочин мені довелось піти заради його свободи. Йому звичайно не сподобалось чути, що я вчинила крадіжку, і він, як завжди, підскочив, збираючись розібратись з негідниками, що змусили мене стати злочинницею. Але я вчасно його спинила. Він завжди славився запальним характером — тому й потрапляв в халепи, а мені, як старшій сестрі, доводилось витягати його з життєвих негараздів. Адже я відчувала відповідальність за нього з самого дитинства, ще з тих часів коли мене залишали наглядати за маленьким братиком, поки батьки були на роботі. Та навіть покинувши батьківській дім, ми були нерозлучні. Тому і досі жили разом в орендованій квартирі.

Я вирішила приховати від брата те, що відбулось в під'їзді бо боялась, що якщо зізнаюсь в тому, що один з бандитів хотів взяти мене силою, то я вже не зможу стримати гарячковості брата. Він полетить захищати мене і знову наражатиме себе на небезпеку, а мені хотілось би цього менш за все.

Після довгої розмови, я нарешті заспокоююсь і майже на світанку лягаю в ліжко. Мені здається, що я можу полегшено видихнути, сподіваючись, що ця історія закінчилась. Більше не хочу брати участь в крадіжках, не хочу зустрічатись з негідниками, що викрадають людей, підбурюють до злочинів і дозволяють собі насильство. Мені хочеться забути про цей вечір як про страшний сон. От тільки я ще не знаю, що сьогоднішні події запустили механізм кардинальних змін в моєму житті...