Розділ 6. В пазурах небезпеки

Блукаючи темними вулицями нічного міста, машина наближається до мого дому. Під'їжджаючи до універмагу, Макар питає:

- Куди далі?

- Зупини тут, я сама дійду звідси.

- Не змушуй мене питати вдруге, - холодно промовляє.

От же ж впертий! Так і хоче дізнатись де я живу! А може я занадто накручую себе і це лише ввічливість? От тільки ноги, що набрякли від високих підборів, так ниють і наче благають погодитись на пропозицію, аби трохи довше посидіти в цьому затишному салоні авто.

- Ось тут повертай у двір. Перший під'їзд.

Чоловік мовчки звертає в потрібному напрямку. Зупинившись біля мого під'їзду, він підіймає голову вгору. Крізь прозорий люк в стелі машини, оглядає поверхи будинку.

- На якому поверсі ти живеш?

- Це тобі вже не варто знати, - стримано відповідаю і тягнусь до ручки дверей.

- Краще зніми підбори, - лунає його напружений голос, в той час, як він продовжує уважно оглядати мій двір, - босою легше буде тікати.

Я дивлюсь на нього і нічого не розберу. Що це за натяки такі? Слідкую за його поглядом, що уважно вивчає мій двір, та все одно не можу зрозуміти що він так наполегливо вишукує. Може він дивиться щоб не було свідків? Бо його останні слова наштовхують мене на дуже підозрілі думки. Це від нього я маю тікати?

Не бажаючи більше розпитувати, я виходжу на вулицю. Холодний вітер пробирає до кісток. Я лише кидаю короткий погляд на чоловіка і помічаю його напружений погляд на собі. Він інакший. Такий глибокий, наче намагається мені про щось сказати. Але я не розумію його занепокоєності.

Закриваю дверцята, поки в мене є змога звільнитись від цього чоловіка. Адже, як виявилось, тікати від нього не завжди легко. Розвертаюсь і прямую в під'їзд. Та всі мої думки зайняті лише цим чоловіком. Якийсь він загадковий. Ніколи не знаєш що він скаже або зробить наступної миті. В той час як він кожен свій хід прораховує наперед. З таким чоловіком треба бути максимально обережною.

Підходжу до ліфту і натискаю кнопку. Тиша. Ну от, як завжди! Доведеться ще трохи познущатись над своїми ногами, підіймаючись сходами. Повільно крокую. З нижніх поверхів до мене доноситься звук дверей під'їзду, що закриваються. Чомусь цей звук мене напружує і я крокую швидше, аби скоріше дістатись своїх дверей.

Підіймаюсь до четвертого поверху і вже бачу перед собою двері своєї квартири. Але важкі кроки з верхніх сходинок здіймають тривогу.

На під'їзний майданчик спускається високий хлопець, він трохи худорлявий, але міцної статури. Його очі ковзають по мені і я відчуваю мурахи по шкірі. Хлопець хижо всміхається:

- Бонжур, мадемуазель.

Його глузливий тон ще більше мене напружує. Я не знаю що мені робити, далі прямувати в квартиру чи краще спуститись вниз і рятуватись від непроханого знайомства. Але другий варіант зникає одразу, як тільки інший хлопець підіймається сходами і кидає на мене ворожий погляд:

- Каблучку принесла?

Я стою на майданчику без жодних шансів на порятунок. Чоловіки загородили собою шляхи і вгору, і вниз. А до квартири я навіть не встигну дістатись, до того ж немає ніякої гарантії, що ці двоє не заштовхають мене всередину і самі не ввійдуть до мене додому.

Мабуть це ті самі бандити, що викрили мого брата. Я ніколи не бачила їх, розмовляла лише по телефону. Але голоси цих двох не були схожі на голос того чоловіка, що наказував мені викрасти каблучку. От тільки про ці прикраси знали лише вони. Тому в мене не було сумнівів, що я розмовляю з викрадачами:

- Де мій брат? - наполохано питаю.

- Мадемуазель, питання тут задаємо ми, - високий хлопець сходить з верхньої сходинки і наближається до мене.

Мене огортає паніка. Чи варто мені кликати на допомогу? Чи не зроблю я цим гірше для свого брата? Адже злити викрадачів мені ніяк не хочеться, допоки в них знаходиться мій брат. Проте, просто віддати прикрасу я не можу.

- Коли я його побачу? - продовжую розпитувати, намагаючись приховати страх за серйозністю.

- Якщо зараз віддаси брюлік, завтра побачиш, - промовляє суворим тоном чоловік, що стоїть внизу.

В мене з'являється крихітна надія. Сподіваюсь, він каже правду. Але мене напружує височезний хлопець, що зупинився в метрі від мене і уважно розглядає мене своїм липким поглядом.

- Відверніться! - промовляю.

- Що?! - втрачає терпіння чоловік, - лялечко, давай сюди брюлік!

- Мені потрібно його дістати з таємного місця! - продовжую наполягати на своєму.

- А давай я дістану, - хижо всміхаючись, промовляє чоловік навпроти.

Я втискаюсь в стіну позаду, коли він робить черговий крок ближче до мене. На відміну від свого напарника, цей хлопець не такий стриманий і навіть не приховує своїх розпусних бажань щодо мене.

Я стискаю зуби від злості. Але страх сильніший за обурення. Не хочу щоб цей мерзотник лапав мене, тому тягнусь в декольте тремтячими пальцями. Хлопець уважно слідкує за моєю рукою і ледь не облизується. Мені так огидно споглядати його хтивість. Тому я дістаю каблучку якнайшвидше і простягаю йому.

Але він грубо хапає мене за зап'ястя, не відпускаючи від себе. Я лише схлипую від того, як його залізна хватка боляче стискає ніжну шкіру руки. Та різких рухів не роблю, бо мене лякає все, що відбувається.

Хлопець забирає каблучку з моєї долоні і віддає своєму напарнику. Той забирає і уважно розглядає її, поки хлопець навпроти міцно тримає мене за руку і вдоволено шкіриться, оглядаючи мене. Навіть не хочу уявляти що за думки в його голові, бо на його огидному обличчі все й так написано.

- Це воно, - промовляє чоловік, що оглядає каблучку, - ходімо.

- Ти йди, а я потім підійду, - ширше всміхається нахаба навпроти, - у мене тут ще незавершені справи.

Тіло наче пронизує струм, коли його тонкі пальці лягають на моє стегно, а його тіло втискає мене в стіну.

- Що ви...? - не встигаю договорити, як друга його долоня закриває мені рот.