Розділ 5. Ревнощі

Серце шалено вистукує під гнітючим поглядом незнайомки. Вона більше не вдає привітність. Її посмішка зникла і темні очі намагаються спопелити мене. Сумнівів немає. Я їй не подобаюсь. Та і як може подобатись крадійка, що вкрала прикрасу з майбутнього будинку нареченої? Я вже уявляла, як Ірина кличе охорону і мене виводять звідси одразу до поліцейського відділку. Все життя пробігає перед очима. Але найбільше мене турбує доля мого брата. Якщо я потраплю за грати, ніхто вже йому не допоможе...

- Я оцінила спектакль, - дівчина забирає з мене свій важкий погляд і дивиться на Макара, - тільки ти марно намагаєшся змусити мене ревнувати! Ти вже втратив свій шанс!

Не можу достеменно розібрати її слів. Невже я неправильно все зрозуміла, і дівчина нічого не знає про каблучку? Розгублено дивлюсь на Макара. Але він лише вдоволено всміхається, поблажливо дивлячись на дівчину:

- Яка прикрість! Ти мене розкусила.

- Макаре, я знаю, що ти намагаєшся зробити! - дівчина втрачає терпіння, - хочеш відбілити свою репутацію, притягнувши якусь дівку в якості своєї нареченої?

- Стеж за словами, - його посмішка зникає з обличчя.

- Та годі тобі, - хмикає, - на роль лицаря ти не тягнеш! В тебе був шанс створити собі світле майбутнє, але ти втратив його в той день, коли втратив мене!

Дівчина обертається по сторонах, помітивши, що своїм голосом привертає занадто багато уваги. Видихає, наче вгамовуючи бурю почуттів, що зараз вирує в ній. Вона випрямляється, і натягує на своє обличчя беземоційну маску:

- Навіть не намагайся зірвати наше з Русланом весілля! В тебе нічого не вийде!

- Ну якщо ти так кажеш, - шкіриться чоловік, - тоді й намагатись не буду.

Він підіймає долоні догори в знак капітуляції. При цьому його посмішка демонструє зверхнє і зневажливе ставлення до дівчини. Вона лише фиркає, розвертається і йде подалі від нас. Він проводжає її задумливим поглядом. В мене немає жодних сумнівів, що у цих двох було бурхливе минуле.

- Так от для чого тобі знадобилась підставна наречена?! - зухвало промовляю, повертаючи погляд на Макара.

- Цікаво послухати, - він лиш коротко всміхається.

- Твоя колишня, здається, все зрозуміла. Хотів змусити її ревнувати?

Макар всміхається ширше, а потім нахиляється ближче до мене. Він опиняється так близько, що я відчуваю його дихання на ніжній шкірі обличчя:

- Проникливість — не твоя сильна риса.

Від розгубленості моя посмішка зникає. Я уважно слідкую як чоловік відхиляється від мене, вирівнявшись. Він забирає від мене свій задоволений погляд і направляє його до зали. А я не можу відвести від нього очей. Намагаюсь розпізнати справжні його мотиви. І вкотре переконують наскільки він непростий. Здається не лише ревнощі колишньої — причина його сьогоднішнього спектаклю. Але дізнатись більше неможливо, бо він не дає змоги розпитувати, демонструючи всім своїм видом, що ця тема закрита.

Ще кілька нудних розмов з гостями, після чого Макар обережно торкається мого ліктя і промовляє на вухо:

- Нам вже час.

Дивлюсь на нього і не можу повірити своєму щастю. Нарешті, я виберусь з цього будинку. Мені здавалось цей вечір ніколи не закінчиться! З мінусів — мене знають тепер всі гості цього заходу. З плюсів — каблучка в мене і, здається, мені вдалось оминути арешту. Хоча, я й досі не була впевнена в обіцянках незнайомця. Тож розслаблятись поки зарано.

Ми виходимо з будинку і прямуємо до паркувального майданчику. Чоловік відкриває переді мною дверцята машини і я сідаю всередину.

Поки він обходить своє біле спортивне авто, прямуючи на водійське сидіння, я маю змогу оглянути машину. Шкіряний салон, гарна і блискуча панель. Грошей у цього зухвальця точно не бракує.

І навіщо такому чоловікові розігрувати виставу про своє одруження? Питань набагато більше, ніж відповідей. Але я намагалась припинити думати про незнайомця, якого я сподівалась скоро вже не побачити в своєму житті.

Як тільки він сідає за кермо і ми рушаємо з місця, я зауважую спокійним голосом:

- Я живу біля центрального універмагу, - мені не хотілось казати точної своєї адреси незнайомцю.

- Радий за тебе, - холодно відповідає.

Я збентежена його словами. Мабуть він не зрозумів, що я говорю йому куди треба їхати:

- Я маю на увазі, можеш зупинитись там, а я вже звідти доберусь додому.

Чоловік кидає на мене зацікавлений погляд, вигнувши брову:

- А я думав, ми в готель поїдемо.

- Навіщо? - налякано питаю.

- Ну а навіщо люди в готель їздять?! - глузливо всміхається, - до себе не запрошую. Старовинних обручок не тримаю, але не хочу помітити пропажу інших речей зранку.

Його слова боляче вдаряють. Звичайно, в його очах я лише крадійка, але мені неприємно чути такі слова про себе:

- Знаєш що! - вибухаю, - зупинись!

- Зараз довезу тебе до універмагу і зупинюсь, - коротко відповідає.

Але його спокійний голос лише більше дратує, підкинувши хмизу в багаття, в якому зараз згорає моя гордість.

- Зупини негайно! - суворо промовляю до нього.

Він кидає на мене черговий погляд. Але цього разу я бачу роздратування в його очах. Тепер він не такий холодний, навпаки, в ньому вирує ураган почуттів.

Я вже збираюсь вкотре наполягати його спинити машину, але він звертає осторонь, ввімкнувши поворотник. Полегшено зітхаю і терпляче очікую коли машина зупиниться, аби якнайшвидше вибігти звідси. От тільки клацання замків говорить про те, що цей нахаба не збирається так просто мене відпускати.

Кидаю на нього гнівний погляд:

- Випусти мене!

- Хто замовив тобі викрасти каблучку? - ігнорує моє прохання.

- Не знаю, - ображено відповідаю.

- Ще раз питаю, хто замовив? - відчуваю суворість в його голосі.

Навіщо йому ця інформація я не знаю. Але його гострий погляд і суворий тон підказують, що краще мені бути більш стриманою і не провокувати його своїм обуренням. Тому я відповідаю вже більш м'яко: