Розділ 3. Рятівник

Серце калатає наче скажене. Мені терміново треба придумати причину свого перебування тут. Але всі мої думки залишились в кабінеті. Я не можу вигадати ніякої відмовки під прискіпливим поглядом господаря будинку. Беззаперечно, він мене підозрює. І найменше, що я хочу - аби він викликав охорону, яка буде обшукувати мене.

- Вибачте, я... - намагаюсь щось придумати, але уважні погляди чоловіків збивають з пантелику.

- Солоденька, ти мене не почекаєш? - лунає грайливий голос позаду.

Обертаюсь і помічаю в дверях того самого нахабу, від якого тікала. Тепер мені точно кінець!

Я стою наче між двох вогнів. Переді мною власник будинку з якимось сивим чоловіком, а позаду той, хто може викрити мене в одну секунду.

Впевнена хода, хитрий погляд. Я розумію, що цей поціновувач стриптизу щось задумав. Він злегка здіймає брови коли помічає мене в компанії чоловіків, наче не очікував їх побачити:

- О, бачу ви вже встигли познайомитись, - він крокує до нас, демонстративно поправляючи на собі піджак.

- Макар, радий тебе бачити, - усміхається сивий чоловік, коли нахаба наближається до нас.

- Петро Миколайович, ви, як завжди, в чудовій формі, - чоловіки вітаються, потиснувши один одному руки.

- І що ви робили в моєму кабінеті? - напружений голос власника будинка перериває їх розмову і розвіює дружню атмосферу, що лише на секунду виникла в повітрі.

Нахабний незнайомець владно огортає мою талію своєю міцною рукою, притиснувши впритул до себе. Це не оминає уваги чоловіків навпроти. А я й поворухнутись не можу. Стою, наче приклеєна до підлоги, не розуміючи що відбувається.

- Вибач, друже, - всміхається багатозначно той самий Макар, - але нам терміново потрібно було усамітнитись.

- В моєму кабінеті? - невдоволено свердлить очима власник будинку.

- У тебе тут й не так багато вільних кімнат, лише кабінет і спальня... - лукава посмішка нахаби спеціально провокує свого співрозмовника.

- Досить, - перебиває невдоволений господар, - я зрозумів.

Він лише на мить кидає на мене погрозливий погляд. Йому точно не до вподоби те, чим ми могли займатись в його кабінеті. Мені й самій гидко думати про це. Стою мовчки і ніби обтікаю тим брудом, про який розмовляють чоловіки.

- Макаре, може ти нарешті познайомиш нас зі своєю супутницею? - голос сивого чоловіка розріджує напругу між молодиками і я подумки навіть вдячна йому за те, що він змінив тему розмови.

- Звичайно, це... - пальці Макара злегка натискають на мою талію, натякаючи, що і мені варто взяти участь в розмові.

І я розумію його без слів. Тому я мило всміхаюсь і простягаю руку чоловікові:

- Софія.

Він обережно стискає мою долоню і відповідає:

- Дуже приємно, Софіє. Я Петро Миколайович. А це мій майбутній зять Руслан, той, хто й організував цей чудовий вечір з приводу своїх заручин з моєю дочкою, - він вказує на власника будинку, що й досі сканує нас невдоволеним поглядом.

- Рада знайомству, - коротко відповідаю.

- Ми саме йшли в кабінет обговорити деякі справи. Макаре, вони можуть бути цікаві і тобі, - сивий чоловік дивиться на мого “супутника”, і я вловлюю його натяк на бажання поговорити.

От тільки Руслан лише кривиться від цієї пропозиції. Проте заперечувати не поспішає, тільки мовчки невдоволено очікує на відповідь Макара, який не змушує себе довго чекати:

- Дякую за пропозицію, але я не можу залишити свою наречену без уваги.

Він повертає обличчя на мене і огортає таким теплим поглядом, наче й справді закоханий в мене. От тільки я розумію, що ця вистава лише для цих двох, що стоять навпроти нас. А в очах цього нахаби, що націлені на мене, танцюють справжні біси, демонструючи мені, що він щось таки й задумав.

- Наречену? - дивується сивий чоловік навпроти.

Та я здивована не менше. Вся ця гра стає ще більш заплутаною. Але заперечувати своєму названому нареченому я не збираюсь. Бо якщо я викрию його обман, йому нічого не варто буде викрити мій. А в ролі його нареченої звинувачення в крадіжці мені точно не загрожує. Принаймні, поки що.

- Ми ще не робили ніяких заяв, - всміхається Макар своєму співрозмовнику, - ви чи не перші, хто дізнався про цю новину.

Чоловіки здивовано переводять погляди то на Макара, то на мене. Я лише ніяково усміхаюсь. Щось говорити в мене немає ніякого бажання. Та я й не хочу зіпсувати гру цього актора, що називає себе моїм нареченим. Тож я мовчки підіграю йому, аби швидше вибратись з цієї будівлі.

- О, тоді я вас вітаю, - всміхається сивий чоловік, - це потрібно відсвяткувати!

- Неодмінно! - запевняє нахаба, стискаючи мою талію міцніше, - але зараз ми змушені вас залишити.

- Звичайно, приємного вечора, - прощається з нами Петро Миколайович.

Ми обходимо їх і прямуємо до сходів, що ведуть на перший поверх. Я лиш на секунду обертаюсь і помічаю як чоловіки задумливо проводжають нас очима. Всміхаються мені коли помічають мій погляд. Я всміхаюсь у відповідь. Але ці посмішки - лише вимушена етика, насправді ніхто з нас не радий цій зустрічі. Хіба що, лише сивий чоловік, що постійно не зводив погляду з Макара.

Віддаляючись від двох пар зацікавлених очей, я відчула полегшення. Ми спускаємось сходами і рука актора, що ще хвилину тому вдавав закоханість, відпускає мою талію. Я полегшено зітхаю. Мовчки крокуємо сходами, аж поки не опиняємось в величній залі, в якій безліч гостей. Це ідеальний час для мене щоб втекти. Я обертаюсь до Макара і промовляю:

- Дякую, що врятував.

Він підіймає свій погляд на мене і нахабна посмішка з'являється на його обличчі:

- Відпрацюєш.

Як виявилось, я вже й забула за яких обставин ми попрощались в кабінеті. Злість огортає мене. Не збираюсь я виконувати його хтиві забаганки, але вирішую втримати емоції, аби не привертати увагу гостей навколо нас:

- Обов'язково, - вичавлюю з себе люб'язну посмішку, - прощавай.

Я поводжу себе сміливо і впевнено, бо впевнена, що він не дозволить собі нічого зайвого на людях. Розвертаюсь і вже збираюсь зробити крок. Але міцна рука огортає мою талію і гаряче тіло врізається в мою спину. Він втискає мене в себе обережно, але міцно. Гаряче дихання обпікає шкіру, торкаючись мого вуха, коли він нахиляється, аби промовити: