Розділ 2. План втечі

Від його погляду мене кидає в холодний піт. Я роблю крок назад, аби відштовхнути відчуття небезпеки, що лине від цього чоловіка, але він наступає.

- Що вам потрібно? - питаю тремтячим голосом.

Примружує очі, вдоволено всміхаючись. Його погляд ковзає на моє декольте, він зацікавлено нахиляє голову, облизуючи нижню губу.

Моя паніка наростає не просто як ком, вона як лавина повністю накриває мене. Його голодний погляд, вся його поведінка говорить мені про те, що в його голові лише хтиві думки.

- Покажи, - наказує, повертаючи свій погляд в мої очі.

- Що? - розгублено питаю.

- Те, що ти вкрала, - проникливо лунає його докір.

І тут я згадую, що у мене в декольте схована каблучка. Якесь полегшення з'являється всередині. Я радію, що помилялась щодо хтивих бажань цього чоловіка. Але в той самий час, я розумію, що мене остаточно спіймали і порятунку чекати мені не варто.

Його погляд прибиває мої ноги до підлоги. Мені не втекти. Що залишається? Мені здається найкращим варіантом збрехати, адже я не можу зізнатись в крадіжці. Ніяк не можу.

- Ви помиляєтесь, я не...

- Дивна ти крадійка, - всміхається, - чому не забрала всі прикраси?

- Я не крадійка, - ледь стримую обурення.

- Ти приходиш сюди, нишпориш в чужих речах, забираєш якусь прикрасу і ховаєш її в улюбленій хованці всіх жінок. То скажи мені хто ти?

Його гонорова посмішка пробуджує в мені супротив. Грати в невинність в мене вже не вдасться. Він все бачив, і немає ніякого сенсу йому брехати. Тому я вирішую нападати у відповідь:

- А ви? Ви теж опинився в чужому кабінеті, ще й ховаючись в темному кутку!

- Ти не в тому положенні, щоб звинуватити когось, крім себе! - зауважує гордовитим тоном.

- Тим не менш, ви уникаєте відповіді, - сама дивуюсь своїй сміливості.

- Хм, - хижо всміхається і я розумію, що йому подобається мій супротив, - я відпочивав.

- Всі гості відпочивають внизу. Не думаю, що власник цього кабінету впустив би вас сюди просто “відпочити”.

Його очі свердлять мене. Погрожують. Без слів сварять. Але я вже не можу спинитись. Адреналін так сильно розігнав мою кров, що емоції вирують через край.

- А ходімо спитаємо в нього? - він бере мене за руку і прямує до дверей.

От тут мені вже не до ігор. Я лише в кроці до того, як мене повезуть звідси одразу до в'язниці. Я не можу цього допустити. Бо від моєї свободи залежить не тільки моє життя.

- Ні! - вириваю руку.

Чоловік обертається і переможно всміхається. Вся моя гордість і стійкість зникають. Виникає лише відчайдушне бажання спинити його:

- Прошу, не кажіть нікому. Від цієї каблучки залежить життя мого брата. Його викрали і тепер я маю викрасти для них цю прикрасу, щоб повернути його додому.

- Безглуздішої відмовки я ще не чув, - хмикає.

- Я кажу правду, - заглядаю йому в очі.

- Байдуже, - всміхається.

- Ви не повідомите про крадіжку?

- А що мені за це буде? - хтива посмішка з'являється на його обличчі.

Його слова пробирають до мурах. Я навіть не хочу думати що за думки вирують в його голові, коли він так палко дивиться на мене. Його очі темніють, пробирають мене наскрізь. Таке враження, що він гіпнотизує мене і намагається підкорити собі. Треба визнати, це в нього непогано виходить. Його парфуми проникають в мою свідомість, огортають все моє тіло. Він заповнює собою все в цій кімнаті. І я навіть забуваю, що я тут роблю. Мені страшно і водночас хвилююче стояти перед цим чоловіком. Зараз від нього залежить все. Чи виберусь я звідси, чи врятую брата, чи не потраплю за грати. І в мене не так багато варіантів — грати за правилами цього чоловіка чи тікати подалі.

Його погляд досліджує мене. Він терпляче чекає на відповідь. І я вирішую схитрити, аби мати шанс втекти звідси.

- Що забажаєте... - стараюсь зобразити кокетство, а сама розумію, що серце зараз вискочить з грудей від страху.

Він примружує очі, наче намагається розпізнати причину моєї різкої зміни настрою. Акторка з мене не дуже, але ставки занадто високі, тож тут всі методи добрі.

- Для початку покажи, - він знов киває на декольте і тепер я розумію що йому потрібно.

Тягнусь до краю сукні і витягаю каблучку. Мені страшно показувати прикрасу, бо здається він зараз її забере. Але він лише уважно розглядає її в моїй долоні, не торкаючись.

- Цікаво... - задумливо розглядає прикрасу, а потім повертає свій погляд на мене, - ти знаєш що це?

Його питання спантеличує. Знаю, що в ньому якийсь підтекст, але я його не розумію, тому просто відповідаю те, що бачу перед собою:

- Якась старовинна каблучка...

Він кривиться, ніби я сказала якусь нісенітницю, і додає:

- Це не просто каблучка. Тобі пощастило, що її власник, так само як і ти, не здогадується про її справжню цінність і зберігає разом з усіма своїми брязкальцями. А от той, для кого ти її вкрала, схоже, чудово знає чого вона коштує.

Його роздуми щодо вартості каблучки починають мене дратувати. Мені абсолютно байдуже чи це якийсь раритет, чи національна цінність. Я вже ненавиджу цю прикрасу, бо через неї пішла на злочин.

- Життя мого брата коштує більше, - не можу втримати емоцій.

Погляд чоловіка врізається в мене з новою силою. Він наче душу мою розгледіти намагається. А потім хижо всміхається:

- Ти казала, що ладна на все що, я захочу... - від його слів в мене холоне кров, - зроби так, щоб я забув про цей маленький інцидент.

Його гаряча долоня лягає на мою талію. Від цього дотику я здригаюсь. Темно-блакитні очі не відпускають з полону. Легка усмішка привертає увагу до його пухких губ. Не важко здогадатись чого він хоче. І тут я розумію, що пропала. Віддатись незнайомцю чи потрапити у в'язницю — для мене обидва варіанти однаково жахливі.

Тим часом його долоня ковзає на мою сідницю злегка стискаючи її. А його обличчя наближається, наче він хоче мене поцілувати. Ніби захищаючись, я виставляю долоні перед собою і вони лягають на груди чоловіка. Його м'язи тверді, напружені. І я вкотре відмічаю його фізичну перевагу наді мною. Вирватись з його полону мені не вдасться. Залишається лише брати хитрощами. Мій мозок генерує ідеї з шаленою швидкістю і коли одна з них вривається в думки, я чіпляюсь за неї, наче за рятувальний жилет: