49. Страшенні марення

       Меделін не знала як довго вона спала, але прокинулася від холоду,  що пробирав до кісток та від голосного сміху людей, що лунав ніби поблизу, але між ними був посередник, що спотворював його справжність. Ніби він був десь за стіною.
          Дівчина підвелася з холодної землі і обтрусилася. Від того, на її руках залишився бруд. Та й загалом,  вона мала вигляд якогось безхатьки - брудна порвана сукенка,  тіло  все в багнюці, розкудлене волосся,  босоніж. 
          Її легка сукенка розвіювалася на вітру, оголювавши тіло. Від чого, дівчина покривалася сирітками. Їй було так холодно, що здавлося, звук клацання її зубів затьмарював той сміх, що з кожною хвилиною приближався, як тільки дівчина робила крок в його сторону.
       - Мамо! Тату! Відкрийте! Це я - Меделін! - перед очима дівчини постав знайомий будинок і вона кинулася до дверей. На її душі стало легко, адже вона не відчуватиме холоду, що доводив до заціпеніння. 
      Дівчина чимдуж шарпала за двері, але без толку. Вона до хрипу в грудях кликала батьків, але й це було марним - її ніхто не чув.  
       Меделін побігла навколо будинку і застила на місці біля одного вікна, з якого виднілося світло і чувся той сміх, що змусив дівчину прокинутись. 
      Вона пильно вдивлялася в картину, що постала перед нею. Всередині дому вирував сміх, радісні голоси та дитячий сміх. Це було сімейне застілля. Посередині якого, гордо засідав старий Спроус. Він теж посміхався, але більш стримано та мудро. Молоді ж дівчата та чоловіки не були скупими на емоції. Вони сміялися щосили, змахуючи рясні сльози від надлишку емоцій. Навкруги бігали малі діти, а мати не встигала поповнювати стіл. Від побаченого, Меделін захотілося бути серед них... Вона й повинна бути там.
      - Мамо! Мамо! - дівчина чимдуж била руками об скло, але її ніхто не чув. Тоді вона кликала всіх з надією на те, що її хтось впустить,  бо їй так морозно і вона страшенно голодна.  - Тату! Таточко! Подивися на мене, благаю... Це я! Твоя дівчинка! Ну будь ласка, подивися на мене... це я... твоя принцеса. - в очах дівчини був відчай і здавалося вона кричала чимдужче, але її ніхто не помічав. Сльози, що виступали  - вмить замерзали на щоках, сковуючи мімку обличчя. 
        - Мамо! Тату... Ну хоч хтось, подивітся в це чортове вікно... Хлопці! - але її ніхто не чув.
        - Меделін! Меделін! Прокинся... Ти просто мариш... це просто сон. - знайомий чоловічий голос відвернув Меделін від вікна і схопивши її за руку, потягнув її кудись у чорні сутінки. 
        - Все добре... я поруч. - чоловік чимдуж прижав її до себе і вона відчула тепло, якого їй не вистачало, коли вона кликала своїх рідних. 
         - Мені було холодно... там... тато і мама... я кликала їх на допомогу, але вони мене не чули... вони були щасливими, ніби мене немає. - Меделін говорила уривчасто, наче добирала слова з якогось рідко вживаного запасу.
         Її руки, як могли, вхопилися в тіло чоловіка, ніби боялися його відпустити. А він у відповідь, поправляв ковдру, волосся... і все, що могло її заспокоїти. І через декілька хвилин сонні пориви дівчини стихали.
          - Ділане! Ти вдома?! - дівчина прокинулася в чужій спальні, що виїдала її очі своїм чорнилом. 
         - Ділане! - дівчина підвелася з ліжка і пішла на світло, що пробивалося крізь малу щілину. 
       Вона вперто йшла на світло, яке віддалялося, як тільки вона робила крок і не думала здаватися.
      В чужому домі їй стало лячно і вона мала надію, що дійшовши до того місця з якого виднілося яскраве світло, вона відчує полегшення,  але в неї нічого не виходило і тоді, вона вирішила схитрити. З відчаю, Меделін впала на підлогу, вдаваючи безпомічність та розгубленість. 
       Закривши очі, дівчина сподівалася, що світло над нею знущається і тому, змилується над нею, побачивши її слабкість. 
        Її план спрацював. Світло вивалювалося з кімнати, двері до якої були привідчинені і Меделін без роздумів розкрила їх навстіж, сподіваючись, що це звільнить її душу. 
      - Ділане?! - дівчина з огидою дивилася на парочку, що так несамовито обдарювала один одного палкими поцілунками. Вони робили вигляд, ніби в кімнаті, окрім них нікого не було, але очі вовка дивилися в сторону Меделін, не припиняючи ялозити губи жінки. Вони дивилися на нещасну дівчину, ніби насміхаючись. 
      - Глорія! - коли та дівчина відволіклася від приємного їй процесу,  то поглянула в ту сторону, в якій стояла Меделін. Дівчина впізнала в ній свою директорку і раптово, їй стало важко дихати,  від чого вона втратила рівновагу і впала додолу. 
       Вона боялася підвести очі, бо не хотіла зайвий раз дивитися на те, що спричиняло їй задуху. Дівчина не очікувала від Ділана такого вчинку і їй стало від цього боляче. Гарячі сльози обпікали її лице і дівчина, намагалася не показувати  перед ними свою слабкість. 
        - Я ж говорила, що ти приповзеш до мене, як миленька! - голосний сміх Глорії тривожив вушні перепонки Меделін. Вона щосили затуляла свої вуха, бодай не чути той злощасний звук, що змушував її нутрощі вивертатися назовню. І все стихало... кудись зникало безслідно, ніби ніколи не було.