31. Правила спільного проживання

      Меделін бухтіла не припиняючи. Ділан же просто слідував за її очима, намагаючись зрозуміти її настрій. Він дав їй час заспокоїтись і коли дівчина стихла, бережно продовжив. 
          - Давай перейдемо до правил спільного проживання... - дівчина мовчки потягнулася до сумки і через мить тримала в руках папку, що містила десь десять листків. Ділан помітив це і ледь стримав сміх. - Бачу, ти серйозно підготувалася. 
         - А що? - брови дівчини яскраво показували червоний знак, при якому чоловіку не варто було діймати її насмішками. 
         - Нічого. 
         - Чому ти смієшся? Ніби ти нічого не писав. 
         - Як бачиш. 
         - Для тебе це як забавка?
         - Ні. Просто все зберігається в голові... Давай,  я почну. Бо судячи з твого списку, сидіти нам до ранку. А ти ще й додому хотіла. 
          - Ти такий бісячий! Починай. - Меделін зручно вмістилася на стільчику і була готовою слухати. Її руки на грудях вже говорили про те, що вона налаштована рішуче перемивати кожне правило, сказане чоловіком. 
          - Жити будемо в цьому домі...
          - З батьками?!
          - Ні. Вони ще не скоро повернуться. 
          - Ти досі живеш з батьками? 
          - Ні. Не перебивай мене. 
          - Добре...
          - Я буду...
          - Якщо ні. То де ти живеш? І чому ми не можемо жити там?... - думки вголос перебивали Ділана, але його невдоволений погляд, зміг переконати Меделін,  що їй не варто цього робити. - Вибач-вибач... продовжуй. 
           - Я возитиму тебе на роботу...
           - Ще чого?! В мене є своя машина... - обличчя чоловіка посіріло від злості. Йому хотілося, щоб дівчина його вислухала. - Просто, навіщо, тоді я її купляла?
          - Нічого з нею не станеться. Постоїть рік без роботи... І це не обговорюється. Спочатку ми проголосимо свої побажання, а потім все обговоримо. Добре?
         - В тебе кожне правило - то смерть одного мого нейрона! Ти хочеш, щоб мій мозок вибухнув?
         - Меделін... - чоловік показав жестом руки, що їй варто бути тихою і та замовкла. 
         - Добре. 
         - Я возитиму тебе на роботу і забирати з роботи теж. Снідаємо та вечеряємо разом... Готувати нічого не потрібно. В нас буде для цього людина. Прибирання будинку теж входить в її обов'язки.
       - Навіщо купувати великий будинок, якщо ти не збираєшся в ньому господарювати? Як твої речі може торкатися чужа людина? А раптом, мені подобається легкий безлад?
      - Анна для нас не чужа. Вона працює в нас вже давно. Вона тобі сподобається.
      - Послухай, Ділане... Це звісно чудово. Але переїхати в чужий будинок і жити з незнайомим чоловіком під одним дахом, та ще й з персоналом... для мене занадто. Я хочу жити в своїй квартирі. 
       - Меделін, не змушуй мене робити речі, через які я пошкодую, а ти в результаті зробиш так, як я того хотів.
       - І що ти зробиш? Знову пожалієшся Глорії? 
       - Я що? На клоуна схожий?
        - А що ні?
       - Я зроблю так, що твою квартиру заморозять на рік. Тобі ніде буде жити... і навіть,  не думай що щось знайдеш. Мене всі знають і кожен боїться проблем, які я можу їм влаштувати.  
        - Ти взагалі, досягав чогось не через силу? Завжди потрібно бути таким бараном?
        - Тоді скажи, як робити, щоб ти погодилася на мої умови. 
        - Незнаю. Зроби щось таке, щоб я без роздумів робила так, як ти того хочеш.
        - Як виявилося, мені простіше домовитися з партнерами, аніж з тобою... Меделін, прошу. Я не хочу бути жорстоким до тебе, але ти змушуєш.
         - Добре, але в суботу і неділю я житиму в себе.
        - І чому я не здивований? Ти всерівно зробиш по-своєму.
       - Я хочу мати свій простір... хоч якийсь.
       - Добре, домовилися. Продовжимо? - дівчина кивнула головою і Ділан продовжив список, що зберігав у своїй голові. - Ти повинна бути зі мною на всіх заходах. Це різні зустрічі, благодійні вечірки. Мій стиліст буде підбирати тобі одяг...
        - Я це можу робити сама. Мені не потрібні люди, щоб одягнути щось.
       - Він знається в цьому краще. Він знає що куди варто одягати, а що - ні.
       - Ти геть думаєш, що я ні нащо не здатна? Я стільки провела свят серед заможних людей, що знаюся на дрес-кодах і впораюсь без зайвих порад.
        - Чому ти все критикуєш?
        - Тому що, не розумію для чого стільки людей. Ти що? Безпомічний чи маєш обмежені можливості? 
        - Це просто полегшує моє життя.
        - А мене це буде обтяжувати. Мені буде незручно. Я хочу сама вирішувати, що їсти, що одягати, що говорити.
        - Добре, але одяг купуватиму я.
        - Разом.
        - Добре.
        - Ще щось?
        - Мені не подобаються захмелені жінки. Прошу, на рік втриматись від алкоголю. 
        - А мені не подобаються нудні чоловіки... І нічого, якось живу. Навіть, погодилася вийти заміж за такого. Теж мені... дивись, який розніжений.
        - Меделін.
        - Добре... Я не напиваюсь до безпам'яті. Тоді, в мене була розорена душа. 
        - Хочеться в це вірити... Нікому не говори, що наш шлюб фіктивний.
        - Я що? Сама собі ворог? Я б воліла, взагалі про це мовчати.
       - Чудово. Якщо, раптом, тебе підловлять журналісти - уникай, будь-яких коментарів. 
       - Тоді, зроби так щоб біля мене їх не було.
       - Хочеш, я поставлю біля тебе охоронця. - Ділан розмірковував над цим, але враховуючи характер Меделін, утримався від цього бажання. 
       - Ні! Сама розберуся. 
       - Тобі, варто, відвикати від слів "сама". Годі, грати в самодостатню жінку. 
       - А що? Боїшся, що не впораєшся? Бо крім грошей, ти нічого не можеш мені дати?
       - Хочу показати тобі інше життя. 
       - І яке це? Повне розкоші?
       - Ну, не без цього... Але, я про інше. Ти повинна звикнути до того, що ти тепер не одна.
        - Хочеш, щоб я тобі довірилась, але ні нащо більше не розраховувала? Те, що я буду заміжня, це ніяк не змінює того факту, що я житиму так, як жила до цього. 
        - Я зроблю все, щоб ти не відчувала самотності. 
        - Я ніколи не була одна. Самодостатність  - не ознака самотності.